В Україні, особливо серед популістів, прийнято нарікати на Міжнародний валютний фонд. Але не можна заперечувати факт, що більшість його вимог, будучи суворими і складними для виконання, необхідні для розвитку країни. У цьому ракурсі відновлення співпраці з кредиторами потрібне не лише з огляду на міль­ярди доларів фінансування, які ми можемо отримати, а й тому, що МВФ та інші міжнародні донори є своєрідними каталізаторами реформ, погоничами української влади у справі їх проведення. Днями було призначено новий уряд на чолі з Володимиром Гройсманом. Саме час спитати: чи буде відновлено співпрацю з МВФ і чи пришвидшиться процес трансформації економіки?

Незмінні вимоги

Щоб відповісти на ці запитання, погляньмо на останні події в Україні крізь призму вимог МВФ та інших кредиторів. Перша умова — продовжувати реформи. Чи здатен на це новий уряд? Може, і так. Але якби влада мала намір просуватися з перетвореннями далі й наростити їх темп, то, мабуть, залишила б на своїх позиціях тих міністрів, яким щось вдалося зробити і які не встигли завершити багато початого. Натомість жодного з міністрів-технократів (Абромавичуса, Яресько, Пивоварського, Павленка), які мали конкретні досягнення у своїх галузях, у новому Кабміні ми не побачили. Водночас особи (Стець, Кириленко, Розенко та ін.), на яких експерти часто нарікали через їхню неефективність чи банальну бездіяльність, не втратили своїх позицій в уряді, а подеколи й покращили їх. Деякі з нових облич в уряді викликають відверті побоювання з приводу їхньої компетентності, з’являються й питання щодо належності частини міністрів до олігархічних груп. Чи можна очікувати реформ від такого складу Кабміну? Сумнівно.

Друга умова МВФ — побороти корупцію. Чи сподіватися на її виконання? По-перше, перетасовки в уряді ніяк не вплинули на процес реформування правоохоронної системи, який, до речі, дуже залежить від президента та його політичної волі. У цій галузі зберігся статус-кво: там, де реформи пішли (поліція), вони просуваються, а там, де фактично й не починалися (суди, прокуратура), їх і досі немає. І новий уряд тут нічого не поліпшить. Мабуть, немає таких наївних, які думали б, що кілька створених із нуля антикорупційних органів щось змінять без політичної волі. Водночас правоохоронна система є ключовою в подоланні корупції, а отже, у виконанні вимоги Фонду. По-друге, саме призначення нового уряду супроводжувалося піковими рівнями політичної корупції. Кулуарні домовленості щодо кандидатур міністрів, відкидання варіанта створення технократичного уряду, різні казуси з усілякими кононенками, торги з олігархами — усе це вказує, що міністри будуть залежними й у своїй масі виконуватимуть вказівки Банкової та олігархів. Чи подолають корупцію ті, у чиєму середовищі вона процвітає? Запитання риторичне.

Нарешті, ще один важливий факт, який суттєво впливатиме на можливості відновлення співпраці з МВФ: привид парламентської коаліції. Голосування за прем’єра та програму діяльності новоствореного Кабміну показали, що парламентська більшість існує тільки на папері. Можливо, найбільшу провину за це слід покласти на ті політичні сили, які належали до попередньої коаліції й вийшли з неї, сп’янілі від зростання власних рейтингів, почувши запах дострокових парламентських виборів і почавши ставити нереальні ультиматуми та популістські вимоги. Вони грають (свідомо чи ні) на руку олігархам, адже тепер контрольовані останніми депутатські групи де-факто матимуть золотий мандат під час голосувань у Верховній Раді. Що це означає? Те, що жоден реформаторський закон, не вигідний олігархам, у парламенті не буде ухвалено. А таких законів для ритмічної співпраці з МВФ і трансформації країни потрібен не один десяток. Олігархи повернулись у гру і взяли владу на гачок. Тепер вони ніби говорять двом політичним силам, які формують нинішню коаліцію, та їхнім керівникам: «Хочете залишатися при владі? Тоді платіть. Законами, вчинками, живими грошима, врешті-решт». Зрозуміло, що така конфігурація політичного ландшафту аж ніяк не сумісна з реформами. А відтак і зі спів­працею з МВФ. Звичайно, можна надіятися, що уряд на морально-вольових якостях таки обійдеться без ухвалення багатьох потрібних законопроектів, з огляду на спротив їм у парламенті, й доведе до пуття принаймні ті реформи, які почали його попередники. Це був би максимум, який можна вичавити з поточної ситуації, але і його замало, щоб змінити країну на краще. Хай там як, але шлях нового Кабміну буде тернистим і не обов’язково ефективним.

Установлення дистанції

За два роки, протягом яких Україна співпрацювала з Міжнародним валютним фондом, ми отримали $11,6 млрд від нього і ще близько $10 млрд від інших міжнародних донорів. Іще кілька мільярдів вдалося зекономити на виплатах зовнішніх зо­бов’я­зань перед Росією та приватними кредиторами завдяки твердій позиції МВФ і його допомозі під час реструктуризації боргів. Саме ці гроші стали визначальними в досягненні макроекономічної стабілізації на нинішньому рівні. Але остання, хоч і була довгоочікуваною метою минулого уряду, підступно пожартувала з ним і країною загалом. Побачивши, що економіка досягла дна й поступово переходить у фазу зростання, до того ж на Донбасі стало якось спокійніше, коаліціянти почали гратись у політику. Одні поспіхом підвищували соціальні виплати, другі розігрували карту дострокових парламентських виборів. Словом, розслабилися.

І цим не закінчилося. Мабуть, нині більшість ключових політиків у державі вважає, що ми спокійно витримаємо наступні три роки без зовнішніх кредитів, зокрема нових траншів від МВФ, і що настав час одержати компенсацію (у вигляді посад, грошових потоків, пільг чи інших поступок) за те напруження, яке довелося пережити через кризу й війну за два останні роки. Тому вони вирішили залишити іноземних партнерів за бортом, як це не раз робили їхні предтечі. І хоча цієї влади вистачило аж на чотири транші від МВФ, тоді як співпраця попередників із Фондом зазвичай закінчувалася після першого, суті це не змінює. Влада використала іноземних партнерів у найгірших традиціях українського політикуму періоду незалежності. І це при тому, що наші донори готові й надалі нам допомагати, про що вже після призначення нового складу Кабміну заявили представники МВФ та інших міжнародних фінансових організацій. Усе це дає нам урок: українська влада здатна думати про народ і розвиток країни лише тоді, коли приперта до стінки зовнішньою агресією, глибокою економічною кризою та іншими епохальними проблемами. Лише такі обставини здатні її об’єднати й протверезити.

Протягом останніх двох років інтереси західних партнерів добре перетиналися з потребами українського народу (саме він, спромігшись на Революцію гідності, змінив ставлення Заходу до країни і спровокував його спроби нам допомогти). Головним результатом такої заочної співпраці стали реформи, нехай навіть повільні та фрагментарні. Тому проблема нинішньої позиції української влади, яка відсуває західних партнерів на певну дистанцію, навіть не в тому, що наступні гроші від МВФ та інших донорів не надійдуть. Адже тих коштів, які ми вже отримали й заощадити, за теперішньої кон’юнктури та сприятливого збігу обставин, для якого потрібно лише трішки удачі, може цілком вистачити, щоб підтримувати досягнуту економічну рівновагу. Біда навіть не в тім, що європейці та американці розчаровуються в Україні, адже, допомагаючи нам, вони прямують до власних геополітичних цілей і добре знають, із ким мають справу й на що йдуть. Найбільша загроза — втратити в особі донорів найпалкіших прихильників українських реформ, яких коли-небудь можна було знайти поза межами країни, а водночас погоничів, котрі володіють потужними фінансовими важелями, що ними дотепер змушували нашу владу рухатися шляхом перетворень у країні. Те, наскільки самовпевнено почувався український політикум, зокрема його найодіозніші представники, протягом останніх двох місяців політичної кризи, вказує на дуже високу ймовірність реалізації названої загрози. За такого сценарію наш народ, безумовно, програє. На превеликий жаль.

І саме тому політичні події останніх тижнів та призначення нового уряду в такому складі й за таких обмежень, правдоподібно, можна назвати Контрреволюцією 2.0, позаяк названі процеси, імовірно, відштовхнуть західних партнерів, зведуть нанівець темп реформ, відновлять утрачені позиції олігархів й матимуть іще багато дрібних негативних наслідків. Тобто призведуть до втрат за більшістю пунктів, які відстоював Майдан. Спитаєте, що буде далі? Багато хто говорить про Майдан 3.0, який, пророкують, буде кривавим. Певна імовірність цього сценарію існує, хоч і не максимальна (її важко оцінювати, адже такі розмови вигідні й Кремлеві, який може брати безпосередню участь у їх інспіруванні та нагнітанні ситуації). А от на 100% можна бути впевненими в тому, що час спливе швидко й зовсім скоро настануть 2018–2019 роки, коли Україна відповідно до графіка має почати виплачувати тіло запозичень, залучених від МВФ, а також реструктуризованих у межах боргової операції з приватними кредиторами. І якщо до того моменту економіка залишиться нереформованою і не демонструватиме високих темпів зростання, то платити буде нічим. Тоді на країну чекає чергова криза, що, ймовірно, буде пов’язана з низкою, м’яко кажучи, несприятливих соціальних та геополітичних процесів. Розслабившись, наші політики без зайвих докорів сумління викинули два місяці на політичні «договорняки» з непевним та нестійким результатом, тоді як час утікає, а країна потребує реформ більше, ніж будь-коли у своїй історії, адже запас міцності, успадкований із радянських часів, вичерпується. Що це, як не короткозорість, безвідповідальність і вбивча недбалість?

Фактори песимізму

Завдання для новопризначеного уряду просте й разом із тим складне. З одного боку, йому треба довести до логічного завершення реформи, розпочаті попередниками, причому робити це доведеться за куди легших обставин, а саме: відносному затишші на Донбасі та помірно висхідній фазі економічного циклу. Такої роботи, правдоподібно, буде досить і для відновлення співпраці з міжнародними донорами. Можна починати й нові перетворення, але навіть без них роботи вистачить усім. Із другого боку, одна з основних традицій українського політикуму періоду незалежності — перекреслювати все, що робили поперед­ники й починати з нуля. Чи не продовжать новопризначені міністри давню традицію? Дня­­ми Степан Кубів заявив, що Кабмін відкликає з парламенту 178 законопроектів, поданих попереднім урядом, для їх інвентаризації. Крок нібито логічний і повинен завершитися переглядом цих документів, доопрацюванням і поверненням до парламенту. Але де гарантії, що на згаданому відкликанні процес не закінчиться?

Ті, хто оптимістично вірить у відданість нового уряду ідеям трансформації, кажуть, мовляв, більшість посадових осіб, які прийшли в міністерства після Революції гідності й на плечах яких лежала вся рутинна робота з проведення перетворень, залишаються на своїх місцях. Це справді так. Вони зосталися, бо не знають, про що влада домовлялася з олігархами в кулуарах, і вважають, що реформи триватимуть. Але тільки-но побачать зворотне й розчаруються, то неодмінно покинуть свої посади. Таке вимивання ефективних молодих кадрів, що вже стали досить знаменитими завдяки своїй роботі, стане лакмусовим папірцем, який покаже, на що насправді здатний і націлений новий уряд. Можна піти від протилежного й спитати: чому жоден технократ не захотів обійняти міністерської посади в цьому Кабміні (на що Порошенко, можливо, натякнув у своїй промові, сказавши, що не так просто взяти і зробити)?

Мабуть, тому що бачив цілковиту відсутність перспектив щось удіяти для країни й розумів, на що буде спроможний новий Кабмін у нинішніх політичних обставинах. Якщо так, то усвідомлення приреченості нового уряду в контексті реформування країни незабаром прийде й до тих молодих та ініціативних реформаторів, які ще плекають певні надії. Хотілося б помилятися.

Володимир Гройсман формує групу іноземних радників, яку очолюватиме колишній віце-прем’єр-міністр Словаччини Іван Міклош. Ініціатива хороша, але чи не стануть вони ширмою, яка закриватиме бездіяльність влади перед міжнародними донорами? Мати хороших радників потрібно. Але чи дійде справа до реалізації їхніх порад, якщо в новому уряді аж шість віце-прем’єр-міністрів, а з минулого відомо, що ці посадовці постійно конфліктують із міністрами у відповідних напрямах за повноваження? Хто виконуватиме поради: міністри чи віце-прем’єри? Радше ніхто.

Зрештою, навіть якщо новопризначений очільник Кабміну і справді є палким прихильником реформ, як він не раз заявляв, то йому доведеться балансувати між інтересами олігархів, з одного боку, і прогресивними ініціативами іноземних та молодих українських реформаторів — із другого. Урешті одна зі сторін переможе, і, судячи з потужності та множинності олігархічного впливу на нинішній уряд та ситуацію в парламенті, Гройсман, імовірно, прийме сторону олігархів. Донори зрозуміють це дуже скоро і зроблять відповідні висновки з наслідками для реформ та перспектив українського народу.

Під час виступу в парламенті, приуроченому до призначення його прем’єр-міністром, Володимир Борисович заявив, що покаже всім нову якість управління державою. Обставини його призначення, політична залежність прем’єра та розстановка сил у парламенті й уряді вказують на те, що шансів реалізації цієї обіцянки — один зі ста чи навіть із тисячі. Звичайно, Гройсман може почати вести свою гру, яка відповідатиме інтересам народу, як Мазепа понад 300 років тому. І навіть може перемогти в ній і досягти успіху. Тоді він, безсумнівно, ввійде в історію. Але чи вистачить пороху в порохівницях?