Автор: Василь ОНИЩЕНКО

Джерело: «Волинська правда»

Після цього заголовку одразу можна було б поставити крапку і більше нічого не писати. Аналізувати події, що трапилися після приходу цієї особи на найвищий пост у державі, без висновків психіатра щодо самої цієї людини і її дій у владі та поза нею – вкрай невдячна справа. Та все ж ми спробуємо.

У своїй книзі «Як Україна перейшла до ринкової економіки і демократії», шведсько-американський економіст і дипломат, провідний міжнародний експерт з питань національних економік України, Росії та країн колишнього СРСР Андерс Ослунд у 2009 році стосовно України писав: «Найбільшою загрозою для демократії буде, якщо один олігарх скупить з тельбухами весь український політикум та керуватиме ним як власним приватним підприємством, як це зробили казахський президент Нурсултан Назарбаєв чи азербайджанський Ільхам Алієв.

Після виборів цей олігарх зможе окупити свої інвестиції шляхом, скажімо, кількох вигідних приватизацій «на дружніх умовах». Поточна концентрація багатства у поєднанні з відсутністю верховенства права та етичних стандартів просто спокушає приватизувати політику. Однак ризик подібного олігархічного придбання в Україні є не надто вірогідним з огляду на наявність там доволі сильного громадянського суспільства та широких свобод».

Як бачимо, професор Джорджтаунського університету високо оцінив громадянське суспільство, яке сформувалося в Україні після Помаранчевої революції. І воно, попри прогнози скептиків, таки вийшло на відкритий протест й скинуло авторитарний режим Януковича у 2014 році, хоча заплатило за це надто дорогу ціну – життями Героїв Небесної сотні – і продовжує платити тисячами життів мужніх українських солдатів і мирних жителів.

Отримавши в законний спосіб президентську владу в 2010 році, Янукович заходився перебирати на себе функції монарха. Рішенням скомпроментованих і наскрізь корумпованих суддів Конституційного Суду він скасовує політреформу 2004 року й незаконно повертає собі повноваження, які були в Президента Кучми. Сконцентрувавши в своїх руках виконавчу, законодавчу і судову гілки влади, він розправляється з єдиним своїм опонентом – Юлією Тимошенко, кидаючи її в жовтні 2011-го за ґрати нібито за підписані нею директиви уряду щодо укладених у 2009 році кабальних газових угод з Росією.

Але до того, щойно ставши Президентом, він сам вчиняє акт державної зради – підписує в квітні 2010 року кабальні Харківські угоди, за якими в обмін на формальну знижку на газ перебування Чорноморського військово-морського флоту Росії в Криму, термін якого мав закінчитися у 2017 році, продовжено до 2042 року. До речі, завдяки цим угодам і обумовленому в них військовому контингенту Росії на території Криму президент північної держави-сусіда Володимир Путін у 2014 році здійснив анексію українського півострова, після чого Харківські угоди Держдума Росії денонсувала в односторонньому порядку.

Як ми вже писали в попередніх розділах нашого дослідження, приходу до влади Януковича найбільше посприяв його попередник на найвищій державній посаді – Віктор Ющенко. Одержимий розправою над Тимошенко не стільки за її газові угоди, скільки за її «Хі-хі!» перед Путіним, коли той назвав Президента України (тобто його, Ющенка) «мазуриком», Віктор Андрійович зробив усе для того, щоб не допустити у 2009 році «ширки» – широкої коаліції «Батьківщини» і Партії регіонів, а потім посадити руками Януковича Тимошенко за ґрати.

Коли у 2010 році відомого українського співака, уродженця Луцька Сашка Положинського спитали, як він ставиться до обрання Президентом України Віктора Януковича, той щиро сказав: «Гадаю, в даний момент Віктор Янукович нічим не гірший Президент, ніж будь-який інший із основних претендентів на цю посаду. Якщо він дійсно змінився на краще, як люблять про нього казати останнім часом, і буде працювати не лише на користь власної персони та своєї партії, а й потрохи дбатиме про країну та народ, то просто буде тривати те напів-незалежне-напів-існування-напів-України, яке триває останні вісімнадцять років. Або ж він створить гарну революційну ситуацію, а там вже, як Бог дасть!»

Олександр Євгенович, який потім став одним із символів Євромайдану, тоді наче в воду дивився. Янукович так і не зумів піднятися над особистим бажанням царювати й казково збагачуватися. На відміну від Кучми, який використовував олігархів не тільки для збереження своєї влади, але й для виходу із України із зовнішньополітичної орбіти Росії, Янукович, очевидно, завербований кадебістами ще в радянські часи, образно кажучи, не зумів та й не захотів махнути рукою на папку з компроматом на нього, яку тримає в себе Путін.

Оцінюючи протистояння в Україні після голосування руками у Верховній Раді ганебних диктаторських «законів 16 січня», що забороняли масові протести, і, як наслідок їх ухвалення, подій на вулиці Грушевського, коли Революція гідності фактично перейшла з мирної фази в гарячий протест, президент Білорусі Олександр Лукашенко 22 січня 2014 року головною причиною цього назвав вплив на політику в Україні «Сім’ї» Януковича.

«Прекрасна країна з прекрасним народом, і ось цей бардак з так званим ринком, де клани поділили країну, – ось до чого це призводить. Як тільки діти президента починають займатися бізнесом – чекай біди. Як тільки у дружин і коханок з`являються корони на голові – чекай біди», – заявив Олександр Лукашенко, якого важко назвати затятим прихильником демократії.

Олександр Григорович, очевидно, вже тоді знав, що Віктор Федорович на той час вже не стільки займався державними справами, скільки піддавався любощам співмешканки, віддавши віжки правління олігархічними кланами своєму старшому синові – Сашкові-стоматологу. І той, створивши власний клан на чолі з «младоолігархом» Курченком, потроху відбирав бізнес то в одного, то в другого багатія. Щомісяця в кожному регіоні підприємці скидалися в «общак» і везли гроші в Київ «Сім’ї». Проте і це не убезпечувало їх від перевірок податкової й інших контролюючих служб, яким змушені були, аби мінімізувати податки, платити свою данину. Адже начальники всіх державних структур в регіонах купували свої крісла за «грубі гроші» у Києві, і ці видатки треба було «відбити».

На чиновницькі посади прийшли люди, які не мали ані найменшого поняття про державну службу, як-от Олександр Башкаленко у Луцьку. Проте маючи індульгенцію на «беспредєл» у вигляді квитка Партії регіонів, вони демонстративно принижували державних управлінців зі стажем, досвідом роботи і патріотичними позиціями, показуючи, хто насправді сьогодні «в хаті господар». До речі, всі схеми «дерибану» народних грошей в Україні, які були запущені при Президентові Януковичу, успішно діють і досі. Хоча, можливо, не так відкрито.

Ставши Президентом, Віктор Янукович щедро віддячив своїм головним спонсорам – олігархам, які привели його до влади. Він віддає «РосУкрЕнерго» (РУЕ) – спільній компанії олігарха Дмитра Фірташа і Російського «Газпрому» – 11,1 млрд. кубометрів газу і 1,1 млрд. кубометрів як штрафні санкції, які нібито має заплатити НАК «Нафтогаз України» за те, що в 2008 році за прем’єрства Юлії Тимошенко, незаконно забрав собі. Цікаво, що наші держоргани не оскаржили рішення Стокгольмського арбітражного суду в інтересах держави Україна, як того вимагала опозиція. Арбітражну операцію РУЕ з 11,1 млрд. кубометрів газу називають найбільшою аферою за останнє десятиріччя: 11,1 млрд. кубометрів наприкінці 2008 року коштували 1,6 млрд дол., у 2011-му – приблизно 3 млрд дол.

Відразу після зміни влади Дмитро Фірташ оперативно домовився з державою про продовження оренди гірничо-збагачувальних комбінатів, які постачають сировину для його титанового бізнесу, викупив у держави другу половину заводу «Кримський титан», створив СП на базі Запорізького титано-магнієвого комбінату. Компанія «Газтек», яку пов`язують з олігархом, скупила величезну кількість розподільчих газових мереж. Хімічне крило бізнес-імперії олігарха поповнилося трьома азотними комбінатами, фінансове – банком «Надра», а медійне – каналом «Інтер».

Казково збагатився за роки правління Януковича найбагатший, за версією «Forbes», українець Ринат Ахметов. Належна олігархові компанія «ДТЕК» придбала у держави великі пакети акцій «Київ-», «Захід-», «Дніпроенерго», а також стала монопольним експортером за кордон українського струму. Вугільні запаси бізнесмена поповнили державні «Добропіллявугілля», «Ровеньки-» і «Свердловантрацит». Крім того, транзитом через австрійський фонд «EPIC» в число підприємств групи компаній Ахметова «СКМ» потрапив «Укртелеком» – монополіст ринку фіксованого зв`язку і перший в Україні власник ліцензії на 3G-частоти.

«Сірим кардиналом» Януковича, змістивши з цієї неформальної посади Антона Пригодського, став Юра «Єнакіївський» Іванющенко. У 2011 році друг Віктора Федоровича придбав у покійного Олександра Савчука близько 40% акцій компанії, якій належала половина концерну «Азовмаш». І менш ніж за рік частка держави в підприємствах концерну стала нікчемною. А сам «Азовмаш» до того ж узяв в оренду маріупольський аеропорт. Іванющенко також заволодів міноритарною часткою в одеському ринку «7-й кілометр».

Наче на дріжджах, ріс за роки правління Януковича бізнес Олега Бахматюка. Підприємець придбав більш ніж десяток аграрних компаній, а його фірма «UkrLandFarming» стала найбільшим агрохолдингом із земельним банком 670 тис. га.

Стрімко увірвався в українську бізнес-еліту 28-річний харків`янин Сергій Курченко. В кінці 2012 року він став героєм розслідування українського «Forbеs» про ринок скрапленого газу, а не минуло й півроку, як він за 340 млн доларів купив у Бориса Ложкіна (нині – голова Адміністрації Президента Порошенка) компанію «UMH Group», що, власне, й була видавцем цього видання. Серед інших великих покупок «олігарха»: ФК «Металіст», Одеський нафтопереробний завод, «Брокбізнесбанк», «Реал Банк», медіахолдинг «Evolution Media». Як стверджують аналітики, усі ці покупки здійснені в інтересах «Сім’ї» Януковича, а Курченко був лише підставною особою. Із закінченням «епохи Януковича» каліф на годину втік, його бізнес миттєво «здувся», а співробітників попросили покинути з речами центральний офіс в бізнес-центрі «Арена».

Головним у «Сім’ї» Януковича був старший син Олександр. Його друзі поступово зайняли ключові посади в уряді Азарова, витіснивши звідти представників інших олігархічних кланів. Сергій Арбузов став віце-прем’єром, Віталій Захарченко – міністром внутрішніх справ, Олександр Клименко – головним податківцем країни (Мінздох – як влучно охрестили Міністерство доходів і зборів дотепники). Їм належало закріпити панування «Сім’ї» у владі.

Старший брат колишнього глави Мінздоху Олександра Клименка Антон за кілька років зміг побудувати невелику, але впливову фінансово-промислову групу «Юнісон», в яку входять банк, страхова компанія, однойменний залізничний оператор і будівельні проекти в Донецьку.

Ще один друг «Сім’ї» Вадим Новинський за час президентства Януковича зміцнив свої позиції в суднобудуванні, нафтогазовому бізнесі, фінансовому секторі і, найголовніше, отримав український паспорт. У 2011-му Новинський придбав британську «Regal Petroleum», яку позбавили ліцензії на українські родовища. Після зміни господаря проблеми зникли. Ще один новий актив – компанія «Укргазвидобуток». До базового «Юнекс Банку» за час правління Януковича олігарх додав «БМ Банк» і банк «Форум». Найбільш несподівана операція – міноритарний пакет в НВО ім. Фрунзе означає для Новинського війну з Костянтином Григоришиним. Допомагає в битві новоспечений хрещеник підприємця – колишній директор заводу Володимир Лук`яненко.

Сам Олександр Янукович став офіційним власником небагатьох компаній: корпорації «МАКО», «Всеукраїнського банку розвитку», торгової фірми «Едельвейс», отримав пакети акцій у компанії «Артемівськ Вайнері» і балаклавський яхтклуб «Марінсервіс». Але реальний обіг бізнесу, який курирував спадкоємець екс-президента, швидше за все, був значно більшим. Бо, як зазначають експерти, адреси і телефони фірм Олександра Януковича збігалися з компаніями, які щорічно вигравали тендери на поставку вугілля і гірничо-шахтного устаткування на мільярди гривень, керували ними його менеджери або друзі. Структури, близькі до Сашка-стоматолога, купили свого часу телеканал «Тоніс».

Уже після падіння режиму Януковича Федерація роботодавців України, яку, до речі, досі очолює Дмитро Фірташ, заявила, що половина доходів бізнесменів у країні в той час йшла на хабарі.

Без сумніву, існувати в таких умовах, задовольняючи все зростаючі апетити «Сім’ї» й зберігаючи притім заявлені соціальні стандарти, які мали зіграти ключову роль в обранні Януковича на другий термін у 2015 році, країна не могла.

«Щоб задовольнити потреби на мільярди доларів, режим Януковича витрачав золотовалютні резерви НБУ. За 2012-2013 роки вони зменшилися на 16 млрд доларів», – зазначає у статті «Бермудський трикутник обкрадання» президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий.

Другим джерелом, за висновком Ланового, були іноземні кредити уряду – щороку 5-6 млрд дол. Ще більша сума вивозилася шляхом експорту товарів і неповернення валютної виручки. «Такими діями режим довів країну до глибокого виснаження валютних ресурсів», - робить висновок відомий економіст.

Янукович спробував поторгуватися: він вимагав у Євросоюзу за підписання Угоди про асоціацію з ЄС чергових валютних вливань. Проте європейські лідери, спостерігаючи, як надані Україні кредити безповоротно осідають у кишенях Януковича і членів «Сім’ї», наче вода в сухому піску, не залишаючи по собі жодної згадки про обіцяні реформи, відмовили Віктору Федоровичу з формулюванням: «Торг тут недоречний». І той кинувся в обійми Путіна. Що, зрештою, призвело до Євромайдану.

Після початку масових протестів у грудні 2013 року вже згаданий Андерс Ослунд у статті «Криза в Україні: Янукович і олігархи» писав: «У лютому 2010 року, коли його обрали Президентом, Віктор Янукович користувався підтримкою більшості великих бізнесменів. Він швидко сформував кабінет, який представляв – за моїми підрахунками – дев`ять різних груп підприємців. Але через швидку серію урядових змін у грудні 2013 року він скоротив цю кількість до двох». Тут економіст має на увазі групу головного спонсора Януковича Рината Ахметова і групу «младоолігахів» – друзів старшого сина Януковича Олександра.

Саме тому усунуті від державного корита олігархи зіграли чималу роль у перемозі Революції гідності. Вони посприяли їй хоча б тим, що їхні телеканали ледь не цілодобово транслювали протистояння на Майдані. Орієнтовані на Захід, вони все ще сподівалися на мирне вирішення конфлікту і повернення до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Хоча вже тоді розуміли, що головний їхній ворог – не сам Янукович, а створена ним система тотальної корупції.

Як зазначає український економіст Володимир Лановий: «Особливістю періоду, який почався після приходу до влади Януковича, є перехід головної ролі у здійсненні тотального пограбування від олігархічних нуворишів, які особливо швидко збагачувалися за Л. Кучми та В. Ющенка, до чиновницької камарильї». Цікаво, що ця тенденція стала ще більш вираженою після Революції гідності.

Із суми, яка щорічно розкрадається, за підрахунками Ланового, більша частина, не менш ніж 300 млрд грн, осідає у кишенях бюрократії, включаючи депутатів різних рівнів.

Корупційна модель суспільного розподілу, яку Янукович вивів в абсолют, сьогодні влаштовує всі ешелони влади, та аж ніяк не громадянське суспільство, яке робить відчайдушні і поки що безуспішні спроби її зламати. Та про це – далі.