Автор: Василь ОНИЩЕНКО

Джерело: «Волинська правда»

Протягом двох місяців «Волинська правда» вела спецпроект «Українська трагедія: від Кравчука – до Порошенка», присвячений 25-річчю Незалежності України. Ми вирішили привернути увагу читачів не стільки до успіхів, яких досягла Українська держава на шляху свого становлення, скільки до помилок, а ще більше – до відвертих злочинів проти неї і її громадян владної верхівки, які врешті-решт призвели до нинішнього вкрай важкого стану. Сьогодні підбиваємо деякі підсумки.

«Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись», –

писав Тарас Шевченко у вірші «Юродивий».

Згадуючи Джорджа Вашингтона, Великий Кобзар, очевидно, висловлював надію не стільки на появу в Україні непересічного державного діяча, скільки мав на увазі те, що саме Вашингтон, який був головнокомандувачем американської армії у війні за незалежність, ставши першим президентом США, очолив Конвент із розробки Конституції США. Конституції («праведного закону», за Шевченком), яку з часу ухвалення (17 вересня 1787 року) ніхто навіть не намагався скасувати, за якою досі живуть американці, вносячи в неї хіба що поправки.

Конституцію України ухвалили, як відомо, аж на п’ятому році незалежності – 28 червня 1996 року, і з того часу вже двічі вносили зміни, а ще декілька разів намагалися переписати. Спроби ці тривають і сьогодні.

Річ не в Конституції, скажете ви, адже сталінський Основний Закон був одним із найкращих у світі, проте цинічно не виконувався. Погоджуюсь. Бо й справді, можна написати найкращі закони, але їх не виконувати. Саме тому молодь України у 2013-му і вийшла на Євромайдан. Вона не стільки хотіли жити у Європі, скільки інтуїтивно відчувала і сподівалася на те, що саме Європа і світ може змусити наших державних чиновників виконувати виписані сторіччями правила демократії, де основоположними є права людини, а не закони, створені для збереження влади тих, хто більше накрав, і збільшення їхніх статків.

На жаль, мусимо констатувати, що Україна все ще залишається суб’єктом великої геополітики. Не знайшлося у нас за 25 років державного діяча, який би зумів забезпечити гідне життя всіх громадян України, а країні – лідерські позиції на континенті. Хоча саме на це сподівалися 90,32 відсотка із майже 32 мільйонів (84,18% населення України) громадян, які прийшли 1 грудня 1991 року на виборчі дільниці і проголосували «ЗА» незалежність України на загальнонаціональному референдумі.

Замість того, щоб зажити, як у Франції, уже в перші роки незалежності, запрезидентства Кравчука, ми отримали спад виробництва на 41 відсоток, роботу, за яку не платили грошей, катастрофічне падіння життєвого рівня і перетворення України на великий базар із «кравчучками». А в цей час хитрі ділки розпродували з України все, що ще можна було продати.

За першого терміну президентства Кучми розпочалася масова прихватизація підприємств, які через ваучери, що роздали населенню, опинилися в руках хитрих ділків, і пересічним українцям нічого іншого не залишалося, як виїжджати на заробітки за кордон. Так, лише у 1995-му, за оцінками демографів, з країни виїхало близько 700 тисяч (!) осіб. Люди заробляли там гроші, вкладали їх у створені спеціально для лохів трасти, сподіваючись на обіцяні високі відсотки, і… знову опинялися без нічого. Криза неплатежів, яка почалася внаслідок антиінфляційних заходів, породила бартер і можливість газо- і нафтотрейдерам прибирати до рук ті підприємства, які не вдалося прихопити через сертифікатну приватизацію.

Так в Україні почали формуватися олігархи: капіталісти, які збивали свої статки на завищенні вартості товарів, робіт і послуг, які часто взагалі не надавали, проте втюхували державі і її підприємствам, привласнюючи за це тверду валюту або ж матеріальні активи. Змовившись, вони скинулися і протягнули Леоніда Кучму на другий президентський термін. Притім все більш прибутковим ставав бізнес на чиновницьких посадах. Маючи офіційно низьку зарплату, державні службовці на керівних посадах отримували і приватизовували по дві-три квартири, за хабарі й «відкати» будували вілли, дачі, купували дорогі машини, і ніхто їх не питав, а звідки, панове, грошики?

В руках українців залишилася тільки земля, яку Леонід Кучма своїм указом від 3 грудня 1998 року (одразу після свого обрання на другий термін) «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» підготував до заволодіння латифундистами, які тепер дають селянам за використання їхніх паїв у 2-3 гектари по 100 доларів на рік, а завтра готові скупити, заплативши найнижчу ціну за орні землі в світі. І тільки мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, який з року в рік наразі продовжують, поки що стримує цей процес.

«Тато» (Кучма – ВП) вважав, що власний український фінансово-промисловий капітал не виникне на порожньому місці, йому потрібно допомогти. І цей капітал стане більшою запорукою незалежності країни, ніж всі міжнародні гарантії вкупі з іноземними інвесторами. Будуть своє захищати, і зуміють захистити, раз зуміли побудувати власні імперії», – розповідав у 2006 році один із помічників зятя-олігарха Кучми Віктора Пінчука.

Насправді ж у критичний для України момент, під час анексії Криму й початку російської військової агресії на Сході лише один український олігарх, захищаючи своє, захистив і Україну. Його ім’я – Ігор Коломойський. Інші (як-от Пінчук, Медведчук, Суркіс, Єремеєв з Івахівим) зайняли позицію вичікування, а були й такі (Ахметов, Єфремов), хто відверто загравав з ворогом, намагався з ним домовитись, що після захоплення Росією Криму автоматично вважалося зрадою національних інтересів.

За президентства Ющенка в країні тривав економічний підйом. Люди вперше повірили в банківську систему, почали брати кредити, вкладати гроші в будівництво житла, купляти авто і побутову техніку. Не знаючи ще, що невдовзі розпочнеться світова фінансова криза, і віддавати доведеться, особливо тим, хто позичав у доларах чи євро, доведеться удвічі, а то й утричі більше. А олігархи тим часом прибрали собі до рук постачання в Україну російського газу, стратегічні підприємства енергетичної, хімічної, металургійної галузей. Притім мінімізували сплату податків, перереєструвавши свої компанії в офшорних зонах.

Поки Ющенко займався просвітництвом і розведенням бджіл на власній пасіці, корупція в країні розрослася до небачених масштабів. Ставки «відкатів» за повернення ПДВ для «своїх» бізнесменів, за перемоги в тендерах під час проведення державних закупівель зросли удвічі, як і хабарі за призначення на «хлібні посади».

Здеградована, ласа до грошей владна верхівка забезпечила прихід до влади аморального типа, який захотів привласнити собі все, що накрали хлопці-олігархи за 20 років. Притім його піар-менеджери створювали Віктору Януковичу образ «доброго царя», який знає, як тяжко живуть холопи, і весь час піклується про них.

Як зазначає український економіст Володимир Лановий: «Особливістю періоду, який почався після приходу до влади Януковича, є перехід головної ролі у здійсненні тотального пограбування від олігархічних нуворишів, які особливо швидко збагачувалися за Л. Кучми та В. Ющенка, до чиновницької камарильї». Цікаво, що ця тенденція стала ще більш вираженою після Революції гідності. Із суми, яка щорічно розкрадається, за підрахунками Ланового, більша частина, не менш ніж 300 млрд грн (!), осідає у кишенях бюрократії, включаючи депутатів різних рівнів.

Отримавши в свого патрона із КДБ – Володимира Путіна – індульгенцію на розкрадання України, Віктор Янукович здав її національні інтереси, підготував ґрунт для знищення самої української держави. За вказівкою Путіна агент російської контррозвідки Янукович розставляє російських шпигунів на стратегічні державні посади в Україні: міністром оборони призначено колишнього офіцера ЗС РФ Михайла Єжеля, а головою СБУ – генерал-полковника КДБ Ігоря Калініна. Після парламентських виборів 2012 року їх змінять, але від того не стане легше – міністром оборони стане донедавна громадянин РФ Дмитро Саламатін, а головою СБУ – колишній офіцер ЗС РФ Олександр Якименко. Навітьначальником особистої охорони Президента Януковича працював громадянин Росії В’ячеслав Заневський.

Росія сподівалася проковтнути Україну без бою. Та на заваді став український народ, який спочатку вийшов на Майдан, а потім взяв до рук зброю, щоб захищати рідну землю від інтервентів на Сході. І в критичний для держави час її очолив баптистський пастор Олександр Турчинов, який хоч і не ввів воєнний стан під час анексії Росією Криму, що мав зробити як Верховний Головнокомандувач, проте Турчинов все ж віддав наказ про перекидання військ з Центру і Заходу на Схід і Південь, проведення військових навчань і бойового злагодження, у відповідь на захоплення бойовиками Слов’янська розпочав антитерористичну операцію на Сході, підтримав ідею формування на базі добровольців Майдану частин Національної гвардії, керівник якої Степан Полторак сьогодні є міністром оборони.

Своїми словами і особистими візитами до військових частин він піднімав бойовий дух солдатів, з трибуни Верховної Ради назвав загиблих волинян під Волновахою справжніми героями, які захистили це українське місто від сепаратистів і російських окупантів. Він забезпечив проведення дострокових виборів Президента у травні 2014 року, чим після втечі до Росії Януковича дозволив в очах світової спільноти легітимізувати владу в країні і вибив у Росії козир про «київську хунту».

Здобувши президентську владу в Україні, як і Леонід Кравчук, вже у першому турі виборів, Петро Порошенко ризикує втратити її так само – внаслідок дочасних президентських виборів. Та якщо в 1994 році США і Європі проект «Україна» був нецікавий, то сьогодні суто з прагматичної точки зору вони навряд чи віддадуть його в руки нашого північного сусіда – надто багато вони вклали зусиль і фінансів, щоб дозволити імперській Росії господарювати на наших землях, використовуючи великий потенціал наших мізків, роботящих рук і найкраших у світі ґрунтів.

Порошенко обіцяв, ставши Президентом, припинити війну, і він активізував наступ. 1 липня 2014 року під час свого звернення до українців Петро Олексійович заявив, що о 22.00 на понеділок 30 червня закінчився термін дії одностороннього припинення вогню. «Ми будемо наступати і звільняти нашу землю», – йшлося в заяві Президента.

Станом на 27 липня в Донецькій та Луганській областях українською армією було визволено понад 60 міст та сіл. Але, отримавши по зубах, 27 серпня Росія ввела на територію України регулярні російські війська, внаслідок чого Україна втратила значні території, і 7 вересня була змушена підписати Мінський протокол.

Сьогодні Порошенко не втомлюється повторювати, що він – «президент миру, а не президент війни».

Проте не меншим ворогом України, ніж війна на Сході, є корупція, яку не те що не вдалося подолати – вона існує, попри всі декоративні спроби імітувати боротьбу з нею, тільки одних корупціонерів при владі змінили інші, апетити в яких не менші, а то й більші, ніж у попередників. Можна ж красти роками потрошки, а тут хочеться все й відразу, бо ж завтра може бути пізно.

Міжнародний скандал із панамською фірмою, яка допомагала виводити в офшори, щоб уникнути оподаткування в своїх державах, статки багатьох впливових чиновників у різних кінцях світу, сьогодні не коментував хіба що лінивий. Піарники Порошенка докладають чимало зусиль, щоб захистити його від нападок, мовляв, він лише зареєстрував в офшорах фірму, щоб продати, як і обіцяв, коли йшов у Президенти, свій бізнес. Ага, щоб продати, не сплативши притім в Україні жодних податків.

У той час, коли з пересічних українців беруть податки на депозити в банках, на обмін валюти, на пенсії (де ще таке є у світі?), додатковий збір на армію (а де ті гроші, які заробила Україна як один із найбільших експортерів зброї в світі?), керівник держави, мільярдер, статки якого під час війни не тільки не зменшилися, а зросли в доларовому еквіваленті, вирішив обійти українські закони, гарантом виконання яких сам же є.

Як зазначає у статті «Лжепророки» директор «Інституту політичної кризи» Степан Гавриш, сьогодні, «три основних нещастя українців зупинили їх прогрес і все більше перетворюють країну в «отруєне болото»: корупція, некомпетентність і особисті, непомірні амбіції ключових керівників держави».

Нагадавши, що корумпована система влади не здасться добровільно, оскільки вона генетично зрослася з бізнесом, Гавриш прогнозує: «Нас будуть залякувати Путіним, неможливістю перевиборів, необхідністю змиритися із недієздатною олігархією. Як і з війною і сепар-терористами та їхнім правом на проросійську автономію. Правий елітний списочник БПП Лещенко, що «Путін, поза сумнівом, зацікавлений в збереженні Порошенка. Корупція є його найкращим агентом в Україні».

Директор «Інституту політичної кризи» пояснює: «Президент Порошенко шукає берег посередині річки. Власний. Який він будує своїм розумом, амбіціями і історією особистого виживання в реаліях українського бізнес-політикуму. З обох сторін від нього два береги, до яких так і не доплили його попередники – Захід і Росія». Зважаючи на тенденції, Гавриш прогнозує, що «вибори неминучі. Парламенту і Президента. Як єдиного традиційного і демократичного способу перезавантажити всю політичну систему, що наскрізь прогнила».

Після того, як і Юлія Тимошенко вслід «Самопомочі» й Радикальній партії Ляшка вийшла з коаліції, заявила про перехід своєї політичної сили в опозицію, «Блок Петра Порошенка» разом з «Народним фронтом» не припинив відчайдушних спроб склепати коаліцію на двох, користуючись старим перевіреним методом – скупівлею депутатських мандатів «незалежних» мажоритарників або ж перебіжчиків-«тушок». Вони зубами тримаються за владу, хоча й розуміють, що час їх уже минув.

Не доросли, на жаль, ще наші політики до рівня європейських, які, щойно їх запідозрять у зловживанні владою, не чекаючи висновків суду (а хіба наші суди можуть винести справедливі ухвали стосовно найвищих посадових осіб держави?), подають у відставку. Як це зробив після скандалу з панамськими офшорами прем’єр-міністр Ісландії Сігмундур Гуннлаугссон.

І не доростуть. Проте є надія, що їх змусять поступитися владою зовнішні чинники. Якщо раніше міжнародні фінансові інституції давали гроші на реформи в Україні й подолання корупції під імена Петра Порошенка й Арсенія Яценюка, то тепер, схоже, їхній терпець урвався. І кредитів Україна за збереження нинішнього стану речей навряд чи більше отримає.

До речі, колишній голова СБУ Валентин Наливайченко ще 15 жовтня 2015 року звертався в комітет Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції, який очолює активіст Майдану Єгор Соболєв, із заявою розслідувати можливі злочини в офшорах нині народним депутатом, заступником голови фракції БПП Ігорем Кононенком, про які стало відомо внаслідок розслідування британських журналістів. Друг Петра Порошенка ще з часів служби того в армії тоді всі звинувачення відкинув. Чи вдасться Петру Порошенку так само«підсушити» свою репутацію, яка сильно «підмокла» внаслідок «панамського скандалу»?

А минулої п’ятниці, 1 квітня, в ефірі «Шустер LIVE» нині вже керівник громадської організації «Антикорупційний рух» Валентин Наливайченко заявив, що під час візиту Президента України Петра Порошенка в США українській делегації передали матеріали, що стосуються корупційних діянь глави Нацбанку Валерії Гонтаревої.

«Цей пакет стосується перш за все керівництва і голови Нацбанку. Документи щодо офшорів, до яких має відношення вона (Валерія Гонтарева – ВП). Її найближчі юристи – зокрема, громадянин України Пасенюк (Макар Пасенюк – керівник інвестиційного департаменту компанії ICU, яку до приходу в НБУ очолювала Гонтарева – ВП). Вони додумалися, в тому числі на території Сполучених Штатів, використовувати вкрадені в Україні гроші і через офшорну компанію найняти фірму, щоб піарити «успіхи» уряду і глави Нацбанку», – сказав він.

Як уже відомо, Валентин Наливайченко об’єднав свої зусилля з Юлією Тимошенко, і, ймовірно, саме на нього зроблять ставку в разі дострокових президентських виборів міжнародні фінансові донори України.

Та хто б не став наступним Президентом України, внаслідок чергових чи позачергових виборів, йому доведеться насамперед ламати корупційні схеми, доводити українцям, що влада в нашій державі таки може працювати чесно, вселяти в них надію, що всі ми разом, і влада, і прості українці, важкою і непосильною працею таки зможемо забезпечити країні краще майбутнє, а її громадянам – заможне і гідне життя.

А поки що українська трагедія і боротьба за Незалежність України триває.