Автор: Василь ОНИЩЕНКО

Джерело: «Волинська правда»

«Антитерористична операція не може i не триватиме два-три мiсяцi. Вона повинна i триватиме години», – сказав Петро Порошенко під час брифінгу наступного дня після дострокових президентських виборів 25 травня 2014 року, коли вже знав, що переміг у першому турі. І це не єдина невиконана обіцянка Петра Олексійовича.

Він, як Сталін, працює до 3-4 години ночі. Проте результатів цієї роботи, окрім збільшення особистих статків Петра Порошенка, країна не бачить. Петро Олексійович не тільки не виконав передвиборчу обіцянку продати свій бізнес, він став єдиним олігархом в Україні, чиї активи за час війни з Росією не знизились, а навпаки, збільшилися в доларовому еквіваленті.

А ще він ніяк не розпустить Центральну виборчу комісію, а її голову Михайла Охендовського, призначеного ще за квотою Віктора Януковича, 27 червня 2015 року нагородив орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

Ту саму ЦВК, яка вже сьомий місяць «не помічає» факту смерті народного депутата Ігоря Єремеєва й не призначає на окрузі №23, де його було обрано, проміжних виборів, проте за три дні ухвалює постанову про позбавлення депутатських мандатів, виключених на закритому з’їзді партії з виборчих списків «Блоку Петра Порошенка» Єгора Фірсова і Миколи Томенка, які до того залишили президентську фракцію, й реєструє нардепами наступних у списку БПП Олександра Бригінця й Дмитра Білоцерковця, попередньо виключивши зі списку на вимогу того ж з’їзду БПП й на підставі закону про партійну диктатуру кандидата в депутати від БПП й адвоката опального соратника Ігоря Коломойського Геннадія Корбана – Андрія Богдана.

Даючи настанову новопризначеному Генеральному прокуророві Віталію Яремі, кандидатуру якого за поданням Порошенка підтримала Верховна Рада, Петро Олексійович процитував автора сінгапурського дива Лі Куан Ю: «Почніть з того, що посадіть трьох своїх друзів. Ви точно знаєте за що, вони знають за що – і народ вам повірить». Ярема, як уже знаємо, не тільки не посадив друзів-олігархів, фінансистів сепаратистів, замовників і виконавців убивств Героїв Небесної сотні, але й нічого не зробив, щоб зламати корупційну модель діяльності самої прокуратури.

Його послідовник на цій посаді Віктор Шокін у перші місяці створив бурхливу видимість боротьби з корупцією, проте не витримав тест, який випав на його долю у зв’язку з викриттям «діамантових прокурорів». Що лише засвідчило: ніхто не збирається нічого змінювати. От тільки, що робити з громадськими активістами, які, наче набридливі мухи, не вгавають і вимагають, як було обіцяно, «жити по-новому»?

Порошенко став Президентом із повноваженнями Ющенка, тобто формально в парламентсько-президентській моделі управління державою, але завдяки перейменуванню своєї лежачої партії «Солідарність» в «Блок Петра Порошенка», розпуску скомпрометованого парламенту й проведенню дострокових виборів у Верховну Раду на піку свого рейтингу Петру Олексійовичу вдалося здобути значний вплив на законодавчу владу. Як відомо, партія «Блок Петра Порошенка» набрала в 2014 році на позачергових виборах в Раду 21,82 відсотка голосів, поступившись першістю тільки Яценюковому «Народному фронту» з його 22,14 відсотка. Такий результат, що став на третину меншим, ніж прогноз соціологів, політологи пояснили укладенням Мінських угод.

Окремі «гарячі голови» вже поспішили повідомити, що Порошенко поволі перетворюється на Януковича – через співпрацю з екс-«регіоналами», збереження корупційних схем в економіці, закритість від суспільства і, що найголовніше, небажання спертися на ініціативу народних мас, яка й привела його в президентське крісло, ба навіть більше – боязнь народного гніву. Захисники Петра Олексійовича не втомлюються повторювати, що всі зусилля Президента спрямовані першою чергою на відвернення широкомасштабної війни з Росією й повернення втрачених Україною територій, а щодо економіки – переадресовують всі претензії до Кабміну.

Він не повторив помилки Ющенка і вчасно розпустив парламент, проте замість Юлії Тимошенко, яка завжди професійно знаходить найчутливіші місця для народу й завдяки експлуатації цієї теми, повертає собі втрачений рейтинг, отримав нового опонента з числа вчорашніх соратників – Арсенія Яценюка. Очевидно, що міжнародні партнери України, надаючи їй фінансову допомогу, підтримали таку конфігурацію влади, яка мала би, за їхнім задумом, бути системою стримувань і противаг. Вони навіть припустити не могли, що в нашому суспільстві можливо все, і «любі друзі» прем’єра отримають такі ж гарантії недоторканності й збереження корупційних схем для свого бізнесу, як і «любі друзі» Президента. І тільки несподіваний заклик (несподіваний для Яценюка: «Чого це раптом?») Президента подати прем’єрові у відставку заодно з генпрокурором порушить цю хитку рівновагу.

Ще більшою дурницею в очах громадськості й світової спільноти є намагання призначити прем’єр-міністром Володимира Гройсмана. Дотепники вже зазначають: на зміну «дніпропетровським» до влади свого часу прийшли «донецькі», тепер настав час «вінницьких». Тим часом міжнародні партнери України воліли би бачити на посаді прем’єра нинішнього міністра фінансів Наталію Яресько. Але її технократичний кабінет, вочевидь, ліквідував би чимало соціальних пільг, які залишились у нас від Радянського Союзу, не менш ніж за рік отримав би «червону картку» від народу, і, як наслідок, каталізував би дострокове проведення виборів парламенту, якщо й не президента. У цій ситуації Арсеній Яценюк, рейтинг якого сьогодні близький до нуля, завдяки вчасному нагадуванню про його систему субсидій, де кожна друга сім’я здобула право платити за комунальні послуги менше, ніж раніше, опинився б на коні й міг би стати наступним президентом (або прем’єром із ще ширшою підтримкою своєї політсили в парламенті, це вже як пощастить).

Розуміючи це, Петро Олексійович на п’ятий тиждень «прем’єріади» все ж зупинив свій вибір на Гройсману. Хоча і цей вибір не найбільш вдалий. Про свій варіант підказки президенту «Волинська правда» розповість наприкінці цієї статті.

Біографія

Наймолодший Президент України (на найвищу державну посаду Петра Олексійовича обрали у неповні 49 років) народився в сім’ї аграрія, який свого часу закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, в місті Болград Одеської області. До речі, батько Президента Олексій Порошенко отримав у 2009 році від кума сина – Президента Віктора Ющенка (Віктор Андрійович хрестив двійнят Петра Олексійовича – дочок Євгенію й Олександру, народжених 2000 року) звання Герой України – за визначні заслуги в розвитку агропромислового комплексу. Олексій Порошенко завжди був надійним тилом сина в його бізнесі: в 1992 році став заступником генерального директора АТ «Біржовий дім «Україна» (генеральний директором був Петро Порошенко), в 1993-му – заступником генерального директора ЗАТ «Український промислово-інвестиційний концерн» («Укрпромінвест», генеральний директор Петро Порошенко). Після того, як Петро 1998 року був обраний депутатом Верховної Ради України, Олексій Порошенко став гендиректором концерну «Укрпромінвест». З 2005 року Олексій Іванович очолює ПАТ ЗНКІФ «Прайм Ессетс Кепітал» (інвестиційний фонд, який на момент утворення мав назву ЗНКІФ «Петра Порошенка», але в 2006 році був перейменований).

У 1997 році в автокатастрофі за нез’ясованих обставин загинув старший брат Петра Олексійовича Михайло, який теж працював у родинному бізнесі.

Найвідоміший і найуспішніший бізнес Петра Порошенка – кондитерський. Почавши з братом із постачання в Україну спецій (зокрема, какао-бобів), Петро Олексійович згодом став власником Київської кондитерської фабрики імені Карла Маркса, придбав кілька інших кондитерських підприємств, об’єднав їх у групу під торгівельною маркою «Рошен» (назву взято із середніх букв його прізвища, кажуть, її придумала дружина Петра Олексійовича Марина), що стала найбільшим виробником кондитерських виробів в Україні і дала її власнику прізвисько «шоколадний король».

Уже в середині 90-х Петрові Олексійовичу бізнес стає нецікавим, і він вирішує йти в політику. У 1998 році він балотується в народні депутати за списком СДПУ (о), отримавши в ньому прохідне 11 місце. А позаяк за тодішнім виборчим законодавством можна було одночасно пробиватися в парламент і за списком партії, й на мажоритарному окрузі, Петро Олексійович висувається кандидатом ще й на виборчому окрузі №12 у Вінниці. Ця партія, яку на той час очолив Віктор Медведчук, тоді вперше в Україні запровадила ноу-хау – вступний внесок у виборчий список від бізнесменів. Причому пообіцяли: в разі, якщо ти проходиш в окрузі, його тобі повернуть. Поговорюють, за 11 місце в списку Петро Олексійович заплатив 5 мільйонів доларів. І хоч переміг у Вінниці, гроші свої назад так і не отримав. Цей «кидок», властивий тодішнім «есдекам», він запам’ятав на все життя, через що став особистим ворогом Віктора Медведчука й Григорія Суркіса. Він лише два роки попрацював у фракції СДПУ (о), а вже в 2000-му заходився створювати свою фракцію – «Солідарність», згодом – партію «Солідарність».

Ця партія восени того ж року ввійшла до Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом, уже без Порошенка, її перейменують у Партію регіонів), яку створили, об’єднавши в одну п’ять політичних структур: Партію регіонального відродження України (голова Володимир Рибак), Партію праці (Валентин Ландік), партію «Солідарність» (Петро Порошенко), партію «За красиву Україну» (Леонід Черновецький) та Всеукраїнську партію пенсіонерів (Олексій Капуста). Співголовами партії після об’єднання стали Володимир Рибак, Валентин Ландик та Петро Порошенко; останній, щоправда, свою партію не розпустив – і згодом відійшов від діяльності в лавах єдиної організації.

Тож стверджувати, що Порошенко створив Партію регіонів, м’яко кажучи, не зовсім правильно. До речі, назву «Партія регіонів» ця політична структура отримала вже в березні 2001 року. Тоді ж її лідером став голова Державної податкової адміністрації України Микола Азаров. А Петро Порошенко тим часом зі своєю «Солідарністю» в грудні 2001 року ввійшов до виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», де став керівником виборчого штабу.

Петро Порошенко – єдиний із бізнесменів, хто був у хороших стосунках з усіма Президентами України. Зі слів політика Тараса Стецьківа, Порошенко зблизився з Ющенком після того, як того стали вважати політичним спадкоємцем Кучми.

Залишати його, коли той через інтриги Медведчука після парламентських виборів 2002 року опинився в опозиції, вже не було сенсу. Тому Порошенко теж опинився в опозиції до влади, що для бізнесмена дуже некомфортно. Та вже в 2005-му, після Помаранчевої революції й інавгурації Президента Ющенка Порошенко стає секретарем Ради національної безпеки й оборони, хоча й претендував на посаду прем’єр-міністра. Крісло голови уряду Ющенко віддав Тимошенко, про що потім сильно шкодував. 5 вересня 2005 року після висунення проти нього звинувачень з боку колишнього Державного секретаря Олександра Зінченка Петро Олексійович подав заяву про відставку. До речі, фактів корупції нині покійний Зінченко тоді так і не навів.

Після парламентських виборів 2006 року Петро Порошенко претендував на посаду Голови Верховної Ради. Дехто стверджує, що через його небажання поступитися кріслом спікера на користь Олександра Мороза розвалилася помаранчева коаліція у складі «Нашої України», БЮТу і Соціалістичної партії. Мороз пішов шукати підтримки у Партії регіонів і комуністів, створив з ними Антикризову коаліцію, що й привела на прем’єрську посаду Віктора Януковича. Уже після дострокових виборів 2007 року, коли уряд знову очолила Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко призначив Петра Порошенка міністром закордонних справ. Тут Петру Олексійовичу й стала у пригоді його освіта спеціаліста з міжнародних економічних відносин, яку здобув у 1989 році в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а ще – блискуче знання англійської мови, яке він не раз демонстрував уже на посаді Президента України.

Таки недаремно Петро Олексійович виводив на сцену Майдану в 2004 році одіозного Миколу Азарова. Цим своїм вчинком він викликав різке обурення суспільства, проте вже в березні 2012 року за президентства Януковича Порошенко став міністром економічного розвитку і торгівлі в уряді Азарова. Щоправда, попрацював на цій посаді недовго – до грудня того ж року, звідки пішов у парламент, перемігши як самовисуванець по мажоритарці у рідній для нього Вінниці, причому набрав тоді чи не найбільший відсоток голосів серед усіх мажоритарників в Україні. Тепер від цього округу депутат – син Петра Олексійовича – Олексій, що дало підстави недругам звинуватити Порошенка у перетворення його в Януковича.

На чолі держави

Уже 1 грудня 2013 року, коли Петро Порошенко разом із сином Олексієм виліз на бульдозер, щоб зупинити провокаторів, які намагалися перетворити мирний протест у силове протистояння із захопленням порожнього приміщення Адміністрації Президента (неділя, там нікого з працівників не було), політологи заговорили про можливість балотування Петра Олексійовича на посаду Президента. До того, як відомо, західні партнери України робили ставку на Віталія Кличка. Але той виявився слабким політиком, тож погодився після«короткої» 28-годинної зустрічі навесні 2014 року у Відні з Порошенком і Фірташем відмовитися від президентських амбіцій, підтримати Петра Олексійовича в обмін на сприяння в здобутті посади мера Києва і входження його «УДАРу» у виборчий список «Блоку Петра Порошенка» на майбутніх дочасних парламентських виборах.

На початку червня 2014 року ми всі пишалися обраним у першому турі Президентом, якого ще до прийняття присяги запросив президент Франції Франсуа Олланд як почесного гостя на святкування 70-річчя висадки союзних військ у Нормандії. Саме там фотограф зафіксував презирливий погляд Петра Олексійовича в бік президента Росії Володимира Путіна, який на той час уже анексував Крим і посилав терористичні росіян на Донбас.

Порошенко обіцяв, ставши Президентом, припинити війну, і він активізував наступ. 1 липня 2014 року під час свого звернення до українців Петро Олексійович заявив, що о 22.00 на понеділок 30 червня закінчився термін дії одностороннього припинення вогню. «Ми будемо наступати і звільняти нашу землю», – йшлося в заяві Президента.

Станом на 27 липня в Донецькій та Луганській областях українською армією було визволено понад 60 міст та сіл. Але, отримавши по зубах, 27 серпня Росія ввела на територію України регулярні російські війська, внаслідок чого Україна втратила значні території, і 7 вересня була змушена підписати Мінський протокол.

12 лютого 2015 року у Мінську Порошенко, Путін, Меркель та Олланд підписали Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод. Протягом переговорів Порошенко й Путін не приховували зневаги один до одного. Путін перед тим дав команду наступати на Дебальцевський плацдарм, де під загрозою оточення опинилося значне військове формування Української армії. Війська ми вивели, хоч і з великими втратами. Після цього Петро Олексійович не втомлюється повторювати, що альтернативи його мирному плані на Сході немає. І, вочевидь, він має рацію. Адже якби Росія постійно не брязкала зброєю, не посилала на Донбас своїх емісарів-інструкторів, найманців і регулярні війська, із терористами «ЛНР/ДНР» можна було б впоратися внаслідок військової операції. А так доводиться йти на різні дипломатичні хитрощі.

Не меншою загрозою існування державі Україна є існування корупції. Але в боротьбі з нею особливих успіхів поки що не видно. Ставка, зроблена на грузинських реформаторів, поки що себе не виправдовує. Крім гучного піару, нічого вони не показали. Замість займатися справами Одещини, голова ОДА Міхеїл Саакашвілі мандрує Україною зі своїм Антикорупційним форумом, до якого вже поприлипали різні темні особистості. Його соратник прокурор Давід Сакварелідзе спочатку заявляє, що йому пропонували 10 мільйонів доларів хабара, а потім не називає, хто ж це такий щедрий його хотів підкупити.

На жаль, український політикум дійшов сьогодні до такого стану, що віри йому в суспільстві більше немає. В країні, як після Помаранчевої революції, назріла чергова політична криза, яка, як і тоді, може знову призвести до реваншу антиукраїнських сил. Щоб цього не трапилося, потрібні рішучі кроки, насамперед з боку Президента.

Пишу ці рядки, коли три фракції парламенту – БПП, «Народний фронт» і «Батьківщина», заявили про намір створити нову коаліцію. Чи буде цьому правда – навряд. Арсеній Яценюк тільки й очікує, щоб красиво піти, а потім повернутися в крісло Президента. Не втратила президентських амбіцій і Юлія Тимошенко. Тут доречно згадати слова, сказані про неї Віктором Ющенком в інтерв’ю «Українській правді» 29 грудня 2014 року: «У Путіна немає більшого дестабілізуючого фактора (політичного, я маю на увазі) в Україні, ніж Тимошенко. Якщо Тимошенко дочекається, коли Петро Олексійович Порошенко перший раз спіткнеться об поріг, ви побачите місію Тимошенко. Це модельний ресурс поведінки. От коли всі будуть кричати «За мир!», вона обов’язково буде провокувати війну. Я маю на увазі не всі, а публічна влада. Коли публічна влада буде пропонувати війну, вона буде пропонувати мир».

Не ідеалізуючи Ющенка, скажемо: велика частка істини в цих словах є.

На наш погляд, найкращим виходом для Порошенка сьогодні було б призначення прем’єр-міністром… Ігоря Коломойського. Так, саме цього опального нині бізнесмена, який свого часу своїми нестандартними діями зумів зупинити просування російсько-терористичних військ вглиб України, а його бізнес-партнер і наш земляк Ігор Палиця – втримати мирну ситуацію на Одещині, де після загибелі людей на пожежі в Одеському будинку профспілок була велика загроза дестабілізації.

Незважаючи на те, що Петро Олексійович сьогодні, м’яко кажучи, не дружить з Ігорем Валерійовичем, йому варто було б згадати, що в них обох – спільний ворог – Володимир Путін, який ніколи не простить Коломойському того, що той назвав його «шизофреніком». Коломойський, на наше переконання, так само швидко й рішуче міг би «розрулити» ситуацію в економіці України. Не претендуючи на посаду Президента, він би сформував той самий технократичний уряд, про який всі зараз говорять, чим дав би можливість, в разі успіху реформ, балотуватися Порошенку на другий термін і знову вигравати вибори.