Одного дня в Парижі стався переполох.

Місто подало заявку на проведення Олімпійських ігор. І заявку схвалили! Але це означало, що Париж прийматиме не лише Олімпійські ігри, але й Паралімпійські ігри.

Отже, місто повинно відповідати критеріям інклюзивності та безбар’єрності. Але Париж цим критеріям не відповідав.

Хоча Франція ухвалила закон про безбар’єрність ще у 2005 році, кардинальних змін французи не проводили. І це, на жаль, трапляється з багатьма державами.

CEO урбан-бюро Big City Lab та урбаністка Вікторія Тітова каже, що дуже багато країн не приділяють питанню безбар’єрності достатньо уваги, поки не станеться щось, що потребуватиме невідкладних дій:

«У випадку з Парижем це були Олімпійські ігри. В Україні – повномасштабне вторгнення. Це дозволило нам чітко зрозуміти: кожен день на фронті, кожен обстріл – це нова кількість людей, які потребуватимуть безбар’єрних міст, безбар’єрної комунікації та безбар’єрних послуг».

Водночас, важливо зауважити, що безбар’єрність – це про всіх нас, тому що це, насамперед про гідність та незалежність кожної людини. Адже зручні міста потрібні різним людям на різних етапах життя. Наприклад, зручне місто для людини, яка пересувається виключно на авто та зручне місто для тих, хто їздить на роботу велосипедом, це... іноді трохи різні міста.

То що таке безбар’єрне місто і як воно «робиться»?

Безбар’єрність – це про нас всіх. Міста були спроєктовані так, аби враховувати потреби нормотипових людей, зауважує Вікторія Тітова. Проте часи змінюються.

Люди з інвалідністю живуть все більш насиченим життям, а мами (і тати) з дітьми вже давно вдома «не сидять». І міста мають підлаштовуватись під нові часи!

Часто безбар’єність плутають з інклюзивністю. Але вважати ці слова синонімами помилково. Безбар’єрність – це про усунення бар’єрів для всіх. Адже безбар’єрність – це і про маму з візочком, ветерана чи цивільного з протезами, людину старшого віку з хворими колінами, мандрівника з важкою валізою. Іншими словами: це усунення бар’єрів.

Вікторія Тітова каже, що до певного моменту барʼєрне середовище може влаштовувати, якщо не всіх, то як мінімум, багатьох.

Але потім стається щось, і в суспільства починає з’являтися запит на зміни.

Чому влада не завжди реагує вчасно?

Як пояснює експертка, причина може критися в складності та багатоетапності процесів.

«Безбар’єрність – це не те, чого можна швидко досягти. Часто це невеликі та послідовні зміни, які ще й не помітні на перший погляд. Бо люди частіше помічають барʼєри на своєму шляху, ніж звертають увагу на їхню відсутність», – каже вона.

Наприклад, як вирішив діяти Париж?

Враховуючи той факт, що місто велике, часу мало, а історичних пам’яток дуже багато?

Вони зробили все, що можна зробити швидко та максимально «безболісно» для екстер’єру культурної спадщини, розповідає Тітова.

А саме:

занизили всі бордюри;

додали нові світлофори, а також спеціальні пристрої для людей з порушеннями зору, які активуються за допомогою особистого брелока.

проклали нові маршрути громадського транспорту тощо.

«Також створили райони підвищеної доступності», які охоплюють 17 спальних кварталів. У цих районах було проведено роботи з покращення доступності вулиць, парків, скверів та громадських будівель, таких як школи і лікарні. Хоча результати не є ідеальними, такі адаптації все ж значно покращили ситуацію в порівнянні з попереднім станом», – розповідає урбаністка.

Досвід Парижа також вивчали і деякі українські міста. Наприклад, Славутич та Полтава.

«Зробіть нам безбар’єрний майданчик. Нам сподобалось!»

Цікавість міської влади Славутича до доступності з’явилася ще у 2020 році.

«Мені подобається «підглядати» ідеї в закордонних поїздках. Особливо вразила Варшава. І я подумав: а чому б і нам так не спробувати?» – розповідає мер міста Юрій Фомічов.

Зміни Славутича та Парижа були в дечому схожі. Власне, адміністрація міста, завдяки сприянню першої леді Олени Зеленської і їздила у столицю Франції, щоб вивчати їхній досвід.

Місто Славутич не має громадського транспорту. Єдиний транспорт тут: міжміська електричка. Частково це спростило його «переформатування» в безбар’єрне.

Очільники різних міст обмінювались ідеями. Окрім Славутича, Париж також відвідала і полтавська адміністрація.

«Нам було дуже важливо на власні очі побачити, що допомогло адміністрації Парижа всього за кілька років зробити транспорт, міську інфраструктуру та будівлі готовими приймати дуже різних людей, зокрема, людей на кріслах колісних, з порушеннями зору та слуху. Весь цей безцінний досвід, ці практики та ідеї допомагали українським мерам побачити можливості покращити доступність власних міст», – зазначила Радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна.

Чому «навчились» міста?

Варто визнати, невеликим містам без великої кількості історичних пам’яток досягти мети легше. Але початок буде однаковим: потрібно проаналізувати маршрут.

«Ми проаналізували нашу інфраструктуру та поділили маршрути на три категорії, відповідно до кольорів», – пояснює мер.

В результаті вийшла така система:

Зелений – місця, які повністю доступні;

Жовтий – місця, які знаходяться в процесі покращення;

Червоний – місця, де потрібно ще багато роботи для забезпечення доступності.

Команда звертала увагу на наявність пандусів, інклюзивних туалетів та інших елементів інфраструктури.

Наприклад, вони зазначали, що важливо не тільки мати кав’ярні з пандусами, але й забезпечити, щоб до них можна було дістатися.

Цей процес охоплював також вивчення перешкод, як-от ями на тротуарах, які можуть бути незручними для людей з інвалідністю, мамам з возиками та навіть людині на самокаті.

«Після того, як ми все занизили та залатали ями, в місто зайшов бізнес прокату самокатів. Раніше про це не думали й через те, що місто маленьке. Але коли стало зручно їздити, то з’явилися місцеві прокатні точки. А ще безбар’єрність дуже допомогла нам на початку повномасштабного вторгнення: в місті не вмикали вуличне освітлення, а взимку зранку ще темно. Частина людей йшла на роботу і, я думаю, ми запобігли багатьом травмам, бо просто не було за що перечепитися», – згадує Фомічов.

Він додає, що часто питання безбар’єрності здається таким, що не на часі, й тут дуже важлива правильна комунікація.

Наступні плани для побудови безбар’єрного міста – це подивитись на маршрути ширше. Тобто не просто мати дорогу без перешкод, а й зрозуміти, а чи є на маршруті лавочки для відпочинку, фонтанчики для пиття, чи лавочки знаходяться під деревом, щоб в спеку відпочивати було приємно.

«Я часто згадую слова мерки Парижа про те, що люди з інвалідністю не були видимими, бо умови часто просто не давали їм можливості жити насиченим життям.

Але коли ці зміни стаються для одної категорії суспільства, то подобатись починає всім. І тепер до міської влади звертаються з проханням: зробіть нам інклюзивний майданчик», – каже Юрій Фомічов.

Мерка Полтави Катерина Ямщикова каже, що їхній підхід – це не просто усунути фізичні перешкоди, а зокрема створити адаптивне міське середовище. Тобто таке, де кожен може працювати, розважатись, вчитись та читати.

Міська рада в процесі реалізації пілотного проєкту «Безбарʼєрні маршрути в населених пунктах» за участі уповноваженої Президента України з питань безбарʼєрності Тетяни Ломакіної та Міністерства розвитку громад і територій.

Як пояснює Ямщикова, його перша частина – «велике кільце» – серце міста, яке охоплює центральні зупинки громадського транспорту, забезпечуючи їх доступність для людей з інвалідністю, батьків із візочками, людей старшого віку та всіх, хто потребує зручності.

«Друга частина – «малий маршрут» від центральної зупинки «Корпусний парк» до важливих соціальних і медичних об’єктів для ветеранів, зокрема до міської лікарні. Понижуємо бордюри, встановлюємо тактильні смуги, а також облаштовуємо паркомісця для людей з інвалідністю», – каже вона.

Суспільство може чинити спротив, якщо не має розуміння потреби

Вікторія Тітова розповідає, що в Парижі багато змін люди сприйняли вороже.

«Париж – це історична скринька. Куди не подивись – історична пам’ятка. Тому багато людей дуже болісно переживали намагання змінити екстер’єр будівель. Були навіть протести, під час яких учасники приковували себе ланцюгами до будівель», – каже Тітова.

За її словами, цей спротив свідчить про те, що для містян збереження архітектурної спадщини було важливішим, ніж комфорт окремих людей.

Ще до Олімпіади уряд Франції запустив грантову програму: підприємці могли отримати 20 тисяч євро на те, щоб зробити свій бізнес більш доступним.

«Але, як зазначає міська голова Парижа Анн Ідальго, кількість заявок, що надійшли, була близька до нуля. Знову ж таки – суспільство просто не розуміло, для чого це потрібно», – додає експертка.

Але часто проблеми починаються задовго до входу в кав’ярню чи інше місце. А саме через неможливість вийти з будинку. І тут також багато залежить від розуміння мешканців будинку та їхньої готовності до змін та зусиль.

«Розв’язати такі питання вкрай складно. Іноді можна переобладнати перший поверх, але це коштує чималих грошей. Та й людині може знадобитись помінятись з кимось з сусідів поверхами, що не завжди можливо.», – зауважує Юрій Фомічов.

Він додає, що деякі адміністративні будівлі в Парижі так і не обладнали пандусами чи ліфтами через їхнє історичне значення. У таких випадках працівник закладу має допомогти людині й цьому треба додатково вчити людей.

«Люди повинні розуміти, для чого це все робиться, повинні усвідомлювати, як проявляти повагу і допомагати з емпатією, але без жалості. Також і технічні працівники повинні розуміти, а для чого вони занижують цей бордюр», – каже мер.

Він наводить приклад, як одного разу бордюр в місті занизили з 20 до 5 сантиметрів, адже була рознарядка «занизити». Але після пояснення, що ці 5 сантиметрів можуть стати причиною травми дитини на велосипеді, працівники зрозуміли концепцію, що різати треба «в нуль».

У висновку: безбар’єрність – це про людей, а не нормативні акти.

Розуміння того, що ми різні й сьогодні по цьому пандусу буде їхати людина на кріслі колісному, завтра мама з возиком, а післязавтра цей пандус не підійде людині з протезом.

Розуміння цих викликів та різноманітності – це вже частина успіху в розбудові міста чи будинку, який підходить всім. Адже саме люди – різні за віком, статтю, фізичним станом – роблять можливим життя міста чи села, змушують його рухатися та розвиватися. Тому завдання місцевого самоврядування – створювати умови, у яких зручно, безпечно, доступно кожному та кожній.

Наталія Бушковська спеціально для УП.

Матеріал створено у співпраці з Радницею-уповноваженою Президента України з питань безбар’єрності за підтримки Уряду Великої Британії British Embassy Kyiv та Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України.