Про те, що саміт НАТО-2023, який починається у Вільнюсі у вівторок, має всі підстави стати історичним, говорили неодноразово. Зараз про це можна говорити як про доконаний факт: ба більше, рішення, які це доводять, були ухвалені та оприлюднені ще до початку саміту.

Головна сенсація – це примирення Швеції та Туреччини. Скандальні акції зі спалення та паплюження Корану, наростання вимог Анкари, яка дійшла навіть до заяв про те, що в обмін на розблокування вступу Стокгольма до НАТО хоче гарантій вступу до ЄС – усе це виявилося геть не важливим і було потрібне лише для підняття ставок на переговорах, свідчить письмова домовленість лідерів двох країн, досягнута у Вільнюсі.

Вона знімає турецьку блокаду вступу Швеції до НАТО.

Та українців найбільш цікавить, чого чекати у питанні наближення України до вступу в Альянс. І хоча тут фінального рішення ще немає, події останніх кількох діб додають оптимізму.

У понеділок Україна та її партнери у НАТО провели інформаційно-дипломатичну спецоперацію для того, щоби підняти планку у переговорах щодо майбутнього України з державами-скептиками (а по суті – зі Сполученими Штатами Америки).

Офіційно компроміс ще не знайдений. Остання спроба домовитися про Україну на рівні дипломатів та бюрократів зазнала поразки – і для Києва це є доброю новиною.

Тепер узгоджувати «українську формулу» у рішенні саміту НАТО доведеться на рівні лідерів держав. І є дуже висока імовірність, що Байден, якому спільно опонує практично вся Європа, дасть згоду на рішення, в якому буде йтися про певний формат запрошення України до членства у НАТО. Тепер про це детальніше.

Саміт під українським прапором

Потрапити до центру LITEXPO на околиці Вільнюса, який переобладнали на гігантський захищений майданчик для проведення саміту НАТО, можна лише в урядовому кортежі або ж спеціальними шатлами, які організували для численних (переважно західних) журналістів, експертів та політиків, запрошених на саміт та на публічний форум, що проходить одночасно з ним. І кожного з цих гостей дорогою до саміту зустрічав великий напис на шатлі:

«Поки ви чекаєте на цей автобус, Україна чекає на членство в НАТО»

Була також ще одна альтернатива цьому напису – про те, що Україна «чекає на F-16».

Ця ідея, втілена урядом, – чи не найкраща ілюстрація того, що Литва, яка стала державою-господаркою цьогорічного саміту НАТО, вирішила навіть не імітувати «нейтральність» у питанні майбутнього членства України в Альянсі, а натомість по максимуму включилася у боротьбу за таке рішення. І не лише уряд, а уся країна приєдналася до такого лобіювання.

Кількість прапорів на балконах приватних квартир, на офісах, бізнесах та органах влади у столиці Литви буквально зашкалює. Часом могло скластися враження, що ми в Україні, адже українських прапорів чи не більше, ніж литовських.

І це не дивно – на додаток до величезної кількості українських прапорців, що розвісила влада уздовж усіх ключових трас Вільнюса, у місті діяла також громадська ініціатива, ідея якої – розвісити по Вільнюсу не менше 33 тисяч прапорів України, які надавали охочим.

Загалом Литва, де лише могла, поєднувала у гаслах, діях, символіці тощо число 33 та слово «Україна». Ідея у тому, щоб закріпити думку, що Україна стане 33-м членом НАТО – тобто наступним після Швеції. Не почути цей сигнал не міг жоден учасник або оглядач саміту.

Цей піар, до слова, не варто недооцінювати. На тлі дискусії у західних медіа про те, чи варто брати Україну в НАТО, подібна наполегливість Литви, держави-члена НАТО, мала реальну вагу. А окрім того, у ці дні велася жорстка та безкомпромісна дипломатична гра.

Скасувати ПДЧ? Тепер цього вже мало!

У понеділок в обідню пору український міністр закордонних справ Дмитро Кулеба написав твіт, що видавався сенсацією: він заявив, що Альянс досяг внутрішньої згоди і погодився скасувати для України етап ПДЧ, так званого Плану дій щодо членства. На практиці це означає радикальне прискорення процедури українського вступу.

Це – давня вимога Києва, і вона від початку мала повну, практично одностайну підтримку української експертної спільноти.

Йдеться про те, щоби змінити для України процедуру вступу в Альянс і дозволити її швидке приєднання – за сценарієм Фінляндії та Швеції. В Україні наполягали: оскільки вступ фінів до НАТО свідомо провели якнайшвидше і, як виняток, скасували для них ПДЧ, щоб не дати Москві часу зашкодити цьому – то вступ України також може бути надшвидким.

Мовляв, ви ж побачили, фінське розширення, що додало понад тисячу кілометрів кордону РФ з НАТО, пройшло без жодної реальної протидії з боку виснаженої Росії; тому цей успіх треба повторити. Ще навесні у НАТО були категорично проти цього.

Тому на початку квітня Україна, по суті, поставила Альянсові ультиматум. Дмитро Кулеба тоді оголосив: Київ не погодиться на отримання ПДЧ, бо цей етап затягує наш вступ і є неприпустимим.

Українське «дипломатичне нахабство» тоді підтримали кілька держав у Альянсі – і почалися дискусії. Та повернімося до заяви, що пролунала від українського міністра у понеділок. Твіт Кулеби був і правдивим, і оманливим одночасно!

Альянс справді погодився на те, що Україна вступатиме до НАТО без ПДЧ, тобто за прискореною процедурою.

Однак твіт українського міністра створював враження, ніби це свіжа домовленість, досягнута щойно – а це не так. З кількох джерел в Україні та у державах Альянсу «Європейська правда» знає, що держави НАТО дали згоду на це ще місяць тому, після обговорення цієї ідеї на спецзустрічі глав МЗС Альянсу в Осло.

Відтоді домовленість тримали в секреті, а коли чутки дійшли до експертного кола, фахівців також просили не поширювати цю інформацію. Це нормальний, традиційний підхід для дипломатії. Річ у тім, що наближався саміт НАТО, і всі розуміли, що там зобов’язана бути якась «перемога» для України, яку лідери оголосять як свій здобуток, як домовленість саміту.

Так, ви правильно зрозуміли: Кулеба зламав ці плани. Український міністр наголосив, що «проривне рішення» ухвалене без президентів. Причому його заява пролунала ще до початку саміту, коли до Литви ще не прилетів жоден іноземний лідер – тобто скасування ПДЧ було вже неможливо записати у «здобутки Вільнюса».

Генсек Альянсу спробував врятувати «ПДЧ-прорив» та виступив із заявою, що питання про ПДЧ, мовляв, досі не узгоджене; що рішення про це немає і все ухвалить саміт. Однак дії Дмитра Кулеби не були помилкою або «самодіяльністю». Дуже схоже, що твіт українського міністра запустив сплановану та узгоджену за участю держав-друзів України кампанію з підвищення ставок.

Як інакше пояснити те, що президент Литви Гітанас Науседа у понеділок, невдовзі після заяви Кулеби, збирає екстрену пресконференцію (ще у п’ятницю її не було у розкладі!), де головною заявою стає підтвердження слів Кулеби.

Так, ПДЧ вже не на столі. Так, це ухвалене ще до початку саміту рішення. І найголовніше: тепер саміт має зробити ще один, наступний крок на шляху України до членства.

Байден під тиском

Дуже висока імовірність того, що ця (доволі очевидна та не надто прихована) дипломатична вистава мала двох головних глядачів. Це – президент США Джо Байден та канцлер Німеччини Олаф Шольц, переговорники яких надсилали сигнали, що Берлін та Вашингтон воліють обмежитися «ПДЧ-подарунком».

Мовляв, ми спростили, пришвидшили Україні процедуру вступу, це вже круто, але у питанні вступу в Альянс давайте цим і обмежимося. Але Київ та його друзі мали амбітніші плани. Вони не облишили наміру переконати США і Німеччину в тому, що у Вільнюсі Україна має отримати також формальне запрошення до членства, у тій чи іншій формі.

«Україна сьогодні дуже потребує сильного сигналу про те, що щойно дозволять умови – вона стане членом НАТО не на папері, а в реальності. Для мене важливо досягти того, що після рішень саміту членство України стане не теорією, а практичною можливістю», – заявив на тій самій екстреній пресконференції президент Науседа, додавши, що державам Альянсу немає чого боятися, бо повноправне членство України все одно настане не завтра.

Навіть без ПДЧ воно не є автоматичним; попереду все одно є бюрократичні процедури; і врешті-решт буде потрібна ратифікація, яка також здатна загальмувати процес, якщо буде така потреба.

Паралельно, за даними ЄП, відбулася хоч маленька, хоч непомітна – але перемога України за лаштунками.

У понеділок ввечері на останньому раунді консультацій на рівні дипломатів державам НАТО не вдалося узгодити фінальне рішення саміту. А це означає, що узгоджувати «українську формулу» доведеться особисто лідерам Альянсу.

«Це дуже добра новина, бо бюрократичний рівень завжди менш амбітний. Якби Альянс ухвалив рішення до початку саміту, як це відбувається майже завжди – це означало би, що держави-скептики перемогли, а ідеї України відкинуті», – пояснив один із західних проукраїнських дипломатів, з яким спілкувалася ЄвроПравда.

Він у понеділок також стежив за закритою дискусією і був радий дізнатися, що вона завершилася нічим. А отже, попереду – дипломатичний батл на рівні президент, що розпочинається у Вільнюсі вже зараз. Усі співрозмовники, з якими говорила ЄП, впевнені, що проблемою Байдена є брак аргументів. Запрошення України до членства справді практично не має ризиків (аргумент США про ескалацію вже давно не працює).

Тому шанси переконати його є, тим більше, що на боці України – практично уся Європа.

Це, звісно, ще не гарантує успіху, бо в США завжди є свої козирі; до того ж Байден має достатню вагу, щоби сказати «ні» просто з принципу. Але за минулу добу ми все ж стали трохи ближчими до дуже позитивного для України рішення саміту. А «Європейська правда» продовжить слідкувати за дискусіями у Вільнюсі.

Шведський прорив

Утім, найбільш надихаюча новина стосувалася не України, а Швеції.

Хоча це і не пов’язані речі, але шведська історія засвідчила, що за потреби політики Альянсу можуть досягати історичних проривних рішень навіть тоді, коли ситуація видається патовою.

Кілька місяців тому лідери НАТО сподівалися, що головною перемогою саміту у Вільнюсі стане завершення вступу Швеції до Альянсу. Передумови для цього нібито були – у Туреччині добігала завершення передвиборча кампанія, що дозволяло Ердогану перестати грати роль безкомпромісного лідера і дати згоду на вступ 32-го члена НАТО. Але час минав, а ратифікації у парламенті Туреччини так і не відбулося.

Стало зрозуміло, що завершити процедуру до Вільнюса стає технічно неможливо.

Після цього Швеція почала, здавалося б, робити усе, щоб не увійти до НАТО. А кульмінацією стала історія з паплюженням Корану і кількома новими анонсованими акціями з ритуального, показового спалення священної книги мусульман поруч із посольством Туреччини. Влада не мала жодних заперечень проти цих акцій, хоч і визнавала, що вони розпалюють міжетнічну та міжрелігійну ворожнечу. Словом, на затягування з боку Туреччини Швеція відповіла загостренням.

Та й Ердоган не лишився в боргу та висунув нову, апріорі невиконувану вимогу – щоб ЄС розблокував вступ Туреччини.

Так головна очікувана перемога саміту НАТО перетворилася на міраж, що зникає – хоча генсек продовжував повторювати, що зберігає надію на владнання конфлікту.

Але коли до Вільнюса почали з’їжджатися лідери, сталося диво.

Ввечері 10 липня відбулося два раунди переговорів президента Туреччини і прем’єра Швеції, під час яких з’явилися чутки: крига скресла. А за півтори години до опівночі генеральний секретар НАТО вийшов до преси і оголосив: угода є.

То як вдалося задовольнити вимоги, які видавалися нереальними та «вбивчими»? Відповідь проста: ніяк. Спільна тристороння домовленість Швеції, Туреччини та НАТО, оприлюднена на сайті Альянсу, засвідчила: питання Корану, а також нібито переслідування турецької меншини не мали жодного значення. Їм не присвятили жодного слова, жодної обіцянки. Вимога Ердогана про «вступ до ЄС» вилилася у беззмістовну обіцянку Швеції «сприяти» цьому процесу (яка різниця, якщо інші держави Євросоюзу проти?)

І єдине, що отримав – і чого, схоже, насправді хотів Ердоган, – це гарантії того, що Швеція буде переслідувати представників політичних структур, які Анкара та чимало її західних партнерів визнають терористичними – Курдської робітничої партії та «гюленістів».

Звісно, втілення цієї домовленості ще попереду. Але те, як був вирішений жорсткий публічний конфлікт, свідчить: на майданчику НАТО насправді нічого неможливого немає. Сподіваємося, що і для України також.

Сергій Сидоренко, редактор «Європейської правди», з Вільнюса.