Центры принятия решений!
Центры принятия решений!!
Центры принятия решений!!!

Пропагандистка Маргарита Симоньян здригнула повітря несамовитим закликом вдарити ракетами по Києву. Це сталося після дивного вбивства в Москві Дар’ї Платонової, дочки Олександра Дугіна, одного з ідеологів російського мракобісся.

Здавалося б, у крику Симоньян немає нічого нового – в РФ погрожували столиці України багато разів. Але тепер в істериках пропагандистів дедалі менше бравади й дедалі більше жаху. Більше страху за своє життя та за успішність бліцкригу Путіна, який «іде за планом» вже рівно шість місяців.

Символічно, що через пів року повномасштабного вторгнення РФ все ж таки отримала парад своєї техніки на Хрещатику, про який так пристрасно мріяла. Правда, є нюанс: техніка ця спалена і забризкана кров’ю та рештками окупантів.

Її виставили в центрі Києва до чергового, 31-го Дня Незалежності, якої позбавити Україну «друга армія світу» не змогла.
Природа емоцій росіян, усіх їхніх комплексів напередодні українського Дня Незалежності читається легко. Але в закликах вдарити по центрах ухвалення рішень криється щось неочевидне та дуже важливе. Те, що росіяни так і не зрозуміли про Україну. Те, що ніколи не дозволить їм перемогти.

Це щось потрібно зрозуміти й максимально більшій кількості українців, щоб убезпечити себе в майбутньому від катастроф: центр прийняття рішень – кожен із нас.

Центр ухвалення рішень – це українка з валізою, яка після 24 лютого їде до Європи, щоб урятувати свою дитину. Щоб десь там, у чужій країні, збирати гуманітарку для батьківщини. Щоб виходити на акції на підтримку батьківщини.

Це прикордонник із острова Зміїний, який посилає російський військовий корабель у певному напрямку.

Це доброволець, що йде на фронт без досвіду.

Це восьмирічний хлопчик із Чернігова, який співає на вулиці, щоб зібрати 64 тисячі гривень на ЗСУ.

Це пенсіонер, який бере до рук мисливську рушницю та створює сільську самооборону.

Це медик, який залишається на своєму робочому місці під обстрілами в Маріуполі, Харкові, Миколаєві. У всіх містах та селах, куди прийшла війна.

Це український партизан, який ризикує життям в окупованих Херсоні та Мелітополі.

Це російськомовний українець, який переходить на українську та видаляє родичів РФ з усіх соцмереж та месенджерів.

Це пес Патрон, який блискуче робить те, що вміє.
Коли росіяни кажуть, що ми з ними – один народ, вони хочуть нав'язати нам багато чого. Зокрема й те, що держава – це неодмінно одна обрана людина, максимум група обраних. Що решті судилося бути маленькими людьми, народженими з однією опцією: бути поза політикою, не висовуватись, бо там, нагорі, самі розберуться.

За роки Незалежності українці зробили чимало, щоб позбутися цього світоглядного та глухого кута. Україна продовжує торувати свій, відмінний від російського, шлях. Усі спроби узурпувати владу тут закінчувалися провалом. І закінчуватимуться знову й знову, якщо хтось захоче повторити.

Іронія в тому, що, коли російські пропагандисти закликають вдарити по центрах ухвалення рішень, їхня думка Кремлю навряд чи цікава. Інакше б Київ і надалі закидали ракетами, як того вимагають мільйони очманілих від пропаганди обивателів РФ.

Росіяни не можуть, не хочуть прийняти простий для цивілізованого світу, але дуже складний для автократій факт:

Україна – це не лише урядовий квартал, Зеленський, ОПУ, будинки Кабміну та Верховної Ради з усіма її мешканцями. Україна – не лише Залужний, генерали та офіцери ЗСУ.

Передайте вже хтось Симоньян та Путіну, що в нашій країні давно децентралізація. На всі центри ухвалення рішень ракет не вистачить. Немає в Києві такої будівлі та секретного бункера, де лежать ключі від його воріт.

Євген Руденко, УП