«Доброго ранку, сонечко, час збиратися до школи», – будить свою дитину мама.

«Доброго ранку, кохана, я приготував сніданок», – будить свою дівчину бойфренд.

«Я розпочинаю військову спецоперацію в Україні. Хто спробує втрутитися з інших країн, отримає відповідь від Росії. Вона буде негайною і такою, якої не було у вашій історії. Сподіваюся, ви мене почули», – будить українців Володимир Путін.

Саме з цього повідомлення президента Росії 24-го лютого в українців почалося нове життя, яке триває вже понад місяць. За цей час сталося все, на що можна було очікувати. І все, від чого розум відмахувався зі словами «Та нє, маячня якась».

Україна яскраво спалахнула на світовій карті. Шкода, що через нескінченні вибухи. Наша країна за цей час отримала стільки підтримки, скільки не отримувала за 30 років незалежності. Після нашої перемоги все зміниться не лише для України, а й для світу.

Але ми були готові до того, що західний гуманізм починає потихеньку затягувати у цей процес Росію вже зараз.

Президент США Джо Байден у своїй промові у Варшаві, сказав, що російський народ – не ворог. Німецький канцлер Олаф Штольц сказав те саме.

Світові лідери думок об’єднуються для запису роликів «Stop Hate Russians». Журналістку «Першого каналу» Марію Овсяннікову називають героїнею, яка за допомогою плакату сказала правду про «путінський» режим у прямому етері.

Шольцу, мабуть, не розповідали, що на кожній двадцятій машині в Росії є наклейка «На Берлін». Учасники відео різних національностей не знають, що росіяни ще з часів СРСР не соромилися використовувати расові прізвиська: «хохли» – для нас, «бульбаші» – для білорусів, «пшеки» – для поляків, «чурки» чи «хачі» – для східних країн. Про Овсяннікову – не знають, що її чоловік працює на Russia Today.

Це доводить лише одне: Захід ніколи не намагався вивчати Росію та Україну глибше.

Європейські політики та військові аналітики боялися російську армію як другу армію у світі. Про нас серйозно думали, що за декілька днів після початку війни в Україні буде «нова реальність» із триколором.

Єдина реальність, яка є зараз – реальність, у якій постраждала Україна, а не Росія. Тому що, як мінімум, росіянам є де жити та не треба підскакувати від сирен.

Як максимум, вони хотіли цієї війни. 71% опитаних підтримують війну в Україні та хочуть, щоб Путін продовжував бути російським керманичем. Понад 86% підтримують потенційний напад на одну з країн ЄС. 75% вважають, що це має бути Польща.

18-го березня на стадіон «Лужники» у Москві прийшло 200 тисяч осіб, щоб відсвяткувати незаконну анексію Криму. Виглядало все це приблизно так. Нічого не нагадує?
«Дякуємо» машині агресивної пропаганди, яка старанно працювала останні кілька років.

Росіяни вірять, що руйнування міст потрібні для звільнення, а не для знищення нас. Ми щиро вважали, що агітки про нацистів в Україні створені виключно для того, щоб схилити народ на свою сторону. Сам уряд РФ має винятково холодний розрахунок, а всю цю нісенітницю вони «грають» на камеру.

Як виявилося, російська верхівка справді вірить у все це. Михайло Подоляк, радник глави офісу президента України, розповів в одному інтерв’ю про переговори з російською стороною:

«Спочатку вони навіть публічно говорили: «Ми там все зачистимо. Ми за два дні всіх поставимо на коліна, ми зараз вбиваємо нацистів».

Ми були в шоці від цього, бо це абсолютно викривлене уявлення про те, що насправді відбувається в Україні. Ці публічні заяви у перші тижні були істеричними».

Росіяни справді вірять у те, що російська армія прийшла звільняти нас від гніту націоналізму. Що ми вісім років чекали, що хтось прийде і врятує нас. Правда в тому, що нас, якщо треба рятувати, то тільки від Росії. Можна скільки завгодно говорити, що винен Путін та його амбіції. Але не один Путін спрямовує ракети на наші будинки.

Не один Путін розстрілює колони цивільних. Не один Путін керує винищувачами. А безліч солдатів, які усвідомлено чинять геноцид проти українського народу, розстрілюючи людей впритул з танків. Знищуються життя сотень людей. Будинки, школи, лікарні та дитячі садки. Гуманітарку завезти не дають. Жителі розтоплювали сніг у каструлях на багатті, щоб отримати трохи води.

За час війни померло 143 дитини. Шестирічна дівчинка у Маріуполі пішла з життя від зневоднення. Вдумайтеся в ці слова: дитина в цивілізованій країні померла від зневоднення у 21-му столітті.

У недавньому інтерв’ю глава українського МЗС Дмитро Кулеба розповідав про діалог з одним європейським послом щодо відключення Swift. Той плакався, що, якщо відключити платіжну систему, то підірветься економіка, злетять ціни й у будинках його країни не буде світла.

На що Кулеба відповів: «Дивіться: ви хвилюєтеся, що у вас не буде світла у домі? Ми хвилюємось, що у нас не буде будинків взагалі, бо їх розбомблять. Погодьтеся, це непорівнянні речі».

У Європі розуміють, що війна завжди має певні наслідки, які не можна оминути. Потім усе можна повернути та відновити.

Але росіяни цього не розуміють. Їх не лякає війна. І не лякає те, що вони її дозволили. Їх лякає, що з-під них витягли соломку та залишили без елементів цивілізованого світу. Вони не готові чимось жертвувати чи щось рятувати. Вони готові лише терпіти.

Класичний приклад. Інфлюенсери в Росії не закликали людей виходити на вулиці через закриття Instagram, а скаржилися, що у них забирають майбутнє та «їхні домівки». Мабуть, в українців із майбутнім та домівками зараз усе гаразд.
Якщо ви хотіли знати, що таке «задзеркалля», то це воно. З одного боку – люди думають, як вижити. З іншого боку – люди думають, як зберегти комфорт. Не економіку Росії.

Санкції вводяться, рубль дедалі більше знецінюється, товари закінчуються. Структура розвалюється, як картковий будиночок – світові компанії масово почали йти. Чи вийшли люди, щоб постояти за краще життя? Так, вийшли. Так, постояти. Але в черзі, щоб востаннє з’їсти чизбургер із МакДональдза. Або влаштувати епічну бійку за цукор.

У цей час українці стоять у черзі до територіальної оборони чи на евакуацію.

Поки наші люди дають хабарі, щоб їх взяли в армію захищати країну (що саме по собі парадоксально), їхні люди дають хабарі, щоб полетіти з країни й не мати з нею нічого спільного. У нас різні цінності. І так було завжди.

За 22 роки правління Путіна в Росії не було жодного натяку на революцію.

В Україні було цілих дві. Коли у мирний час у росіян питали, за що вони люблять Україну, вони могли назвати цілий перелік причин, але ніколи – свободу слова та можливість впливати на стан речей у країні. Тому що це означає брати на себе відповідальність, жертвувати собою, проливати кров, якщо треба.

У соцмережах росіяни розповідають про велич Росії, балет, літературу, науку та інші речі. Ставлять питання: «А чи зможете ви без цього прожити, скасувавши нас?»

Відповідь: так, легко зможемо. Тому що спроба затьмарити важливе питання своєю нібито причетністю до культури – настільки ж нікчемна та жалюгідна, як писати своїм друзям в Україні «Мені дуже шкода і я нічого не можу змінити». У той час, коли вони гадають, чи прилетить снаряд у будинок чи ні.



Але замість того, щоб написати «В Україні війна через нас, а я нічого не зробив, щоб її зупинити», вони пишуть: «Ми нікому жодного зла не робили, ми маленькі люди і нічого не вирішуємо».

«Маленькі люди». «Нічого не вирішуємо». Типовий «синдром жертви». Плюс Закон Годвіна: тільки замість Гітлера чи Голокосту росіяни, вичерпавши всі аргументи, починають скаржитися на... геноцид росіян. Знаєте, в чому він полягає? В тому, що відключили Spotify і не дали можливості купити акулу в IKEA.

Тому бісить, коли нас ставлять на один щабель із Росією, вважають одним цілим чи намагаються помирити.

Цей «синдром жертви» – поки що неусвідомлена спроба примазатися до нашого горя. Або до всесвітнього, як це нещодавно зробив глава Роскосмосу Рогозін, запостивши у Twitter картинку Russian Lives Matter.



Вони бояться зробити крок убік, бо їм, бідним, доведеться сидіти в автозаку чи у відділку поліції. Нашим людям доводиться зупиняти танки голіруч. Вони бояться отримати удар кийком, коли у наших цивільних та солдатів у гарячих точках відриває руки й ноги.

Вони бояться щось змінити, бо ніколи в житті жодних змін, крім перестановки меблів з IKEA у своїй квартирі, не робили.

Це парадоксально, наскільки вони захоплені ідеєю наслідків свого гіпотетичного бунту. Мовляв, а як не вийде, то нам усім влетить!

Світ уже почав змінюватись. І з’явився неймовірний шанс стати частиною цих змін. Але швидше за все буде, як у «Му-му» Тургенєва: коли чоловік втопив собаку, тому що йому так сказали.

Дуже багато разів Путін називав Україну побічним ефектом історії, який з’явився через помилку радянської влади. Погрожував нам денацифікацією, знищенням всього, що пов’язане з українською культурою. Але замість того, щоб впасти на коліна, українська нація об’єдналася, відкинувши всі внутрішні розбіжності перед спільним ворогом.

А денацифікація, про яку так мріяв Путін, для Росії стала кулею в боулінгу. Вона роззосередила його народ, немов влучний «страйк». Бо у Росії кожен думає лише про свою свободу, а не про спільну. Саме тому не варто їх жаліти.

Текст опубліковано з Української правди.