Безумовно, дата «24 лютого» увійде в історію України сумним відголосом небаченої трагедії людства. Підлий, цинічно жорстокий і брехливий рашизм вніс іще один чорний термін у відразливий лексикон цивілізованого світу. Віру в перемогу та оптимізм українців буде втілено в іншу дату – день нашої звитяги над звірством північного сусіда. Світлу цифру календаря ми наближаємо кожної миті – всі в міру власних можливостей і понад міру. Платимо найдорожчим і не перестаємо вражатися ницістю ворога в людській подобі.

Проте згадаймо ще одну значиму дату за вісім днів до війни: Президент Володимир Зеленський своїм указом оголосив 16 лютого Днем єднання – на тлі повідомлень, що саме в цей день може відбутися повномасштабне вторгнення. Тоді в кожному поселенні вийшли на майдани люди і засвідчили активною присутністю готовність до боротьби і єдності. Не обійшлося і без скептиків: мовляв, для чого дублювати свято Соборності, яке у нас уже відзначається? Суті новоствореного торжества тоді не всі й зрозуміли. Нині ж воно щомиті насичується повноцінним змістом. Але оскільки настав час усе називати своїми іменами, не утаїмо, що відбувалося те свято здебільшого плакатно і формально. Багато «діячів» почали інертно прикриватися гучними закликами, так і не прозрівши до жорсткої реальності.

Уявіть собі картину масштабної лісової пожежі: вся живність, об’єднана єдиною думкою про порятунок, покидає вогнище небезпеки, аби потім знову повернутися до рідних нірок і гнізд. Біжать щодуху від всепоглинаючого полум’я – як травоїдні, так і хижаки. Чи виникає в когось із них думка поживитися у тій гонитві статком іншого або й ним самим? Ні, всі одержимі однією метою спасіння і боротьби з небезпекою. Йдеться про братів наших менших, у яких, як не дивно, мудрості виявляється більше, аніж у деяких Homo sapiens.

Що ж бачимо ми у протидії цинічному ворогові під час теперішньої народної війни? Дивною здається далекоглядність деяких політиків, які, дбаючи вже про майбутні вибори (а вони будуть обов’язково), не забувають про власний піар. Особливо тих товстосумів, які володіють інформаційними каналами. Цілком логічне рішення медійників було – відразу згуртуватися в єдину інформаційну мережу, аби спільними зусиллями вести об’єктивне мовлення для громадян України. Проте до гурту приєдналися не всі. На 25-й день війни виникла потреба офіційного рішення закликати мас-медіа до такої спільноти. Глава держави ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про реалізацію єдиної інформаційної політики в умовах воєнного стану». Ним забезпечується об’єднання всіх загальнонаціональних телеканалів на інформаційній платформі стратегічної комунікації – цілодобовому марафоні «Єдині новини #UАразом».

Ідеться тільки про необхідність підключення до телемарафону – повністю або частково. Притім у каналів є певна творча свобода. Інша справа, що під час повномасштабної війни повинна бути єдина інформаційна політика в телепросторі. Адже не секрет, що телеканали в контексті воєнної теми акцентували увагу на власних героях-благодійниках, які вкладають гроші в рекламу своїх здобутків, щоб про них не забули після майбутньої Перемоги.

Деякі регіональні ЗМІ теж сумлінно відпрацьовують фінансування ексможновладців, політичних діячів та інколи й не згадують у випусках про нинішню владу і Президента Зеленського, який уже здобув право бути історичною особою і став, по суті, лідером європейського та світового масштабу. Натомість завсідники телестудій дають оцінку стратегії і тактиці ЗСУ, перебуваючи в ролі рядових воїнів чи командирів маленьких воєнних підрозділів. Чи про таке єднання ми говорили за вісім днів до початку війни і чи правильно втямили його сутність?

Володимир Зеленський на інавгурації сказав, що тепер кожен із нас – Президент. Не факт, що всі відчули себе на найвищому державному троні, проте чи не кожен тепер постав у ролі журналіста. Адже соціальні мережі дають кожному можливість розповсюджувати як свою, так і чужу думку. Про її правильність і правдивість говорити не доводиться. В електоральному полі під час війни вже розпочалася виборча кампанія.

Мабуть, таки лісова пожежа не стала очевидною для тих, хто не зрозумів терміна «виборець». Сьогодні кожен повинен «виборювати» право на життя – своє і свого ближнього, віддаючи максимум для перемоги. Навіть якщо хтось, піднімаючи ціни на речі першої необхідності, назбирає мішок хрустких гривень і не перекаже жодної копійки на ЗСУ, то чи не запропонують їх потім обміняти на рублі?..

Свідомі ж підприємці роздають продукти біженцям безплатно, організовують для них притулки, їдальні, транспорт. У той же час метикуваті ФОПи і корисливі власники нерухомості в рази піднімають орендну плату за житло, готельні номери. Коли є попит, тоді зникає совість? Запах грошей для таких людей сильніший за дим згарищ і паленого пороху?

Єднання нації має відбуватися в конкретних вимірах: безпосередньо в окопі чи на іншому фронті – гуманітарному, інформаційному, мистецькому. Справжні митці мають створювати патріотичні підбадьорливі твори, а не сидіти зі старим репертуаром, очікуючи повернення платних «халтур».

Понад три мільйони українських заробітчан перебували останнім часом за кордоном, в основному в Польщі. Після двадцяти днів війни понад 320 тисяч українців повернулися додому. Переважна більшість – чоловіки. Таке єднання із тими, хто боронить країну в тилу, і є продовженням оголошеного свята 16 лютого. Звичайно, не обходиться без винятків, чи то пак, виродків. Молоді люди призовного віку були затримані на кордоні митниками, і таким «емігрантам» вручили... квіти. Благо, квітів на такі заходи пішло не так багато.

«Соцмережівські» журналісти часто порушують питання російської мови, якою користуються біженці, намагаються формувати до них майже вороже ставлення. Опитування соціологічної групи «Рейтинг» показало: лише 2 % українців вважають, що Росія прийшла захищати російськомовних громадян України, – цей міф українці не прийняли. То чи варто загострювати це питання зараз, коли ми всі повинні порозумітися не належністю до мови, а до змісту того, що говоримо? У Святому Письмі сказано: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (Мф. 13:9). Аби бути єдиними у своїх помислах, ми повинні в першу чергу почути один одного, незалежно від вибраної мови.

Щодо православних храмів України, які офіційно належать до Московського патріархату й сіяли серед прихожан отруйні зерна «русского міра», то тут ніби все стало на свої місця. А для затятих московитян хочу навести очевидний приклад: у селі Мала Рогань Харківської області російський вертоліт завдав удару по своїх же позиціях, знищив велику кількість особового складу та військової техніки. І якщо це трапилося внаслідок традиційного головотяпства їхнього командування, то щодо церков УПЦ (МП) картина більш чітка й зрозуміла. Авіація і крилаті ракети московитян бомбардують усі храми на нашій землі, і московські в тому числі. Нині понад шістдесят Божих домів зруйновано. Як можна підняти руку на святиню православної віри?

Чи забули Біблію, якою прикриваються? Адже Євангеліє писане для всіх однаково: якщо людина сповідала Ісуса Христа Сином Божим і Господом (незалежно, з якої вона конфесії), то це означає, що в цій людині є Дух Божий. І якщо ми також сповідали Христа Сином Божим і Господом, це означає, що ми з тією людиною – брати во Христі. Це означає, що ми – діти Божі, і в нас один Отець. А якщо у нас один Отець і між собою ми брати, то повинні мати любов: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). Якщо є любов – є і єдність. Якщо любові немає – єдності також немає. Любов – це і є те, що об’єднує нас із Христом, одне з одним уже назавжди, тому що «любов нiколи не минає...» (1 Кор. 13:8). Ось ця любов і робить нас єдиними з Богом, єдиними між собою. Ця єдність у любові і є нашим спасінням: «Ми знаємо, що ми перейшли зi смерти в життя, бо любимо братiв; той, хто не любить брата, перебуває в смертi» (1 Ін. 3:14).

То хто й кому бажає смерті та благословляє кровожерних вояків на війну із братами і сестрами? Час агітації через амвон минув і агресор показує своє справжнє обличчя. Адже московська церква в особі їхнього предстоятеля Кирила (Гундяєва) благословила воєнне кровопролиття на Україні. Чи мріють про подальше «єднання» із ним очільники українського МП, уже показує час. Щоправда, вони не хочуть єднання із канонічною Православною церквою України, а ставлять питання про надання їм ще однієї автокефалії. Невже більш канонічної і більш української?

Воєнне лихоліття в країні дає змогу прозріти до істин єдності і тверезої оцінки ситуації. Віримо, що оптимістичне майбутнє нашої держави не за горами і залежить від нашої мудрості, щирості та ентузіазму. Пора забути і ніколи не повертатися до ганебної приказки «де два українці, там три гетьмани». Віримо, що буде у нас і сьомий президент, і десятий, і сотий. Порядкові цифри наших достойних лідерів, як і добробут українців, будуть зростати...

Отже, День єднання знайде прописку в нашому святковому календарі оновленої і відродженої України. Тільки відзначатимем його не лише 16 лютого, а щоденно. Шлях прозріння українського народу веде нас саме до такої ідейної вершини.