Понад рік всі учасники освітнього процесу в Україні перманентно живуть у реаліях дистанційної освіти.

Навесні минулого року це здавалось нам тимчасовим челенджем: дехто ставився до цього як до пригоди, дехто радів, що не треба ходити до школи, а хтось – з приводу економії часу і коштів на пересування.

Але тепер, коли у подібному режимі ми вчимось вже рік, багато хто стикнувся з серйозними проблемами, тривогами, та й просто засумував за однокласниками (і навіть за вчителями).

Спробуємо розглянути, як дистанційна освіта дається учням, студентам і викладачам, а також розібрати її переваги й недоліки.

Молодша школа. Тут проблем, на мою думку, найменше, адже навчання у молодших класах відбувається переважно в ігровій формі, вимоги ще не такі високі, та й значення оцінок ще не настільки вагоме.

Уроки в молодшій школі короткі – 20 хвилин, їх не так багато. Діти з учителями дивляться відео онлайн, обговорюють картинки і яскраві презентації. Я не стикалась з великою кількістю нарікань від батьків молодшої школи на дистанційну форму навчання. Найголовнішою претензією тут була неможливість працюючих батьків залишити дітей самих удома.

Середня школа. Велика кількість українських школярів (і їхніх батьків) вважають, що за період дистанційного навчання вони вивчили дуже мало нового. Школярі, в основному, нарікають, що дистанційне навчання організовано недостатньо нормально для того, щоб когось зацікавити.

У середній школі стає очевиднішою наявність великої кількості технічних проблем – не все задумане вдається реалізувати у віддаленому доступі. Не вистачає потужності гаджетів, швидкості інтернету, доступу до програмного забезпечення.

Вчителі, на відміну від школярів, які весь вільний час проводять у гаджетах, виявили меншу технологічну грамотність. Учні скаржаться, що подекуди організаційні питання (типу пошуку посилання на тест, або надання доступу всім учням) займають ледь не весь урок: «Учителька дає учню свій номер телефону, просить його написати їй у Вайбері, щоб скинути посилання. Може виявитись, що він його неправильно записав, чи посилання некоректне – і процес повторюється. Інколи вчителі роблять скрін довгого посилання на тест у Google Forms (від 50 символів), а учні вручну його вводять».

Також всіх учасників шкільного навчання дратує невизначеність у платформах для дистанційної освіти – кожен вчитель обирає зручну йому, не сильно зважаючи на зручність учнів.

Учні скаржаться, що немає фактично ніяких перерв між уроками, адже в цей час вони сидять в xls-таблицях і вишукують паролі для входу в Zoom (які не завжди підходять). Деякі учні знаходять потрібне посилання лише ближче до кінця уроку. Так само здають вони і виконані завдання: хто куди хоче і у якій завгодно формі.

Оцінюють роботи учнів більшість вчителів також достатньо рендомно, адже можливості адекватно їх оцінити немає: на уроки ходить не більше ніж половина класу з 30 осіб, але інших якось оцінювати також потрібно. І це – досвід столичних шкіл! Можна лише уявити, що відбувається у регіонах, зокрема в більшості сільських шкіл.

Випускні класи. Так склалось, що моя донька цього року є випускницею. 11-класникам цей рік дався дуже непросто. У атмосфері невизначеності, постійних змін, введення нових правил і скасування попередніх – вони впадають у прокрастинацію.

Через карантин спочатку перенесли пробне ЗНО для частини регіонів, включаючи столицю – на період, коли вони вже не настільки і потрібні (але були попередньо оплачені). В останній момент рішенням Міністерства освіти скасували обов’язкові ДПА (державну підсумкову атестацію). Але більшість випускників вже встигли витратити багато часу і нервів на підготовку, а їхні батьки – чималі кошти на репетиторів.

Хоча ще з початку навчального року всі розуміли, що, ймовірно, все так і відбудеться, але важливе рішення чомусь тримали до останнього. І тепер у випускників і їхніх батьків лишилось багато питань, серед яких: чи можна відмовитись від одного ДПА, а інші скласти? Роз’яснення від профільного міністерства досі немає, а вчителі – гадають.

В цілому, я за адекватний контроль за рівнем освіти і за незалежні оцінювання. Але не в такий і без того складний рік! Чи думали ті, хто тримав прийняття цього рішення до останнього, про те, що багато кого із дітей проблема з COVID-19 торкнулась безпосередньо у родині, і вони зараз знаходяться у дуже складному психологічному стані?

Тож особисто я все ж розцінюю скасування проведення обов’язкового ДПА з математики саме у цьому році скоріше як позитивний фактор для більшості учнів, адже таку складну дисципліну вивчати дистанційно, в умовах технічної невизначеності, понад рік, а ще й готуватись до іспиту – вкрай складно. Багатьом для вступу математика була не потрібною, а в середньому – дитині вчити її дистанційно дуже складно.

Заклади вищої освіти. Тут, на мою думку, ситуація дещо краща ніж у школах. Принаймні тому, що кваліфікація викладачів університетів все ж дещо вища, аніж шкільних вчителів – вони є здебільшого кандидатами чи докторами наук, пройшли достатній попередній рівень відбору і підготовки. Самі студенти фізично старші за школярів, а отже – й більш досвідчені. Вони вже пройшли відбір у вигляді ЗНО, який відсіяв зовсім нездатних до навчання (чи неохочих).

Звичайно, варто брати до уваги, що, наприклад, викладати у медичних університетах практичні дисципліни дуже складно, але більшість закладів вищої освіти все ж достатньо ефективно вчаться і на дистанційці. Врешті, за допомогою тренажерів із використанням віртуальної і доповненої реальності можна навіть навчитись керувати літаком!

Студенти розуміють, що гаджети – ноутбук і сучасний смартфон – є їхнім персональним інструментом (як особиста гітара – гітаристу, або хокейна форма – хокеїсту), який допоможе їм не лише у навчанні, але й у подальшій роботі.

Більшість студентів придбання гаджетів розцінюють як інвестицію у свою подальшу діяльність. До тих, у кого з тих чи тих причин не виходить це зробити, застосовується індивідуальний підхід. Адміністрація університетів дуже лояльно ставиться до студентів: за потреби продовжує дедлайни, регулярно удосконалює технічні платформи для дистанційного навчання, проводить семінари і тренінги як для студентів, так і для викладачів – з підвищення кваліфікації.

Позашкільна освіта. Керівники різноманітних гуртків в усій Україні сконцентрувалась на підготовці лайфхаків, а також участі в онлайн-конкурсах і фестивалях, створенні флешмобів, залученні молоді до челенджів.

Діти дещо сумують за спілкуванням, але вони й до того звикли до онлайн-комунікації, тому більшість з них локдаун переносить дещо краще, ніж дорослі, які більше сумують за великими вечірками і концертами, походами по торговельним центрам, і навіть за... громадським транспортом. Вихованці прекрасно справляються із творчими задачами: танцюють дистанційно, вокалісти та інструменталісти проводять онлайн-репетиції, малюють за допомогою Zoom і навіть готують театральні постановки.

Підсумовуючи, варто зазначити, що неможливо однозначно сказати: дистанційна освіта – це добре чи погано. Є багато переваг, але вистачає й недоліків. Висновки кожен для себе зробить сам. Так само кожен отримає свій досвід від локдауну.

У будь-якому разі ця криза (як будь-яка криза) суттєво стимулює розвиток прогресу – з’являються нові форми освіти, удосконалюються існуючі (хоча, на жаль, не обходиться і без втрат). Тож можна страждати від обмежень і втрати звичного способу життя, а можна вчитись новому і разом напрацьовувати освітні стандарти у нових реаліях.

Анна Полісученко, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри зв’язків з громадськістю і журналістики Київського національного університету культури і мистецтв

Текст опубліковано з Інформаційного агентства УНІАН