Поточна економічна ситуація в Україні коротко може бути описана в декількох тезах.

Економіка України порівняно з світовою невпинно деградує вже три десятиріччя поспіль, перетворивши країну середнього розвитку в країну третього світу; зміни цієї тенденції не відбувається: аграрно-сировинна структура економіки з кожним роком погіршується.

Подолати бідність за рахунок сировинного експорту можна, але тільки у випадку, коли запаси і експорт сировинних товарів надзвичайно великі, як от, приміром, у Катарі, Кувейті, Ботсвані, Росії. Подібного природного багатства у нас нема і не буде.

Економічне зростання бідних аграрно-сировинних економік можливе і не на основі невичерпних природних багатств, а на базі надлишкової молодої та дешевої робочої сили, що за останні 70 років продемонстрували декілька країн Східної Азії, такі як Китай та Південна Корея.

В умовах депопуляції та старіння населення цей варіант зростання для України теж не можливий.

Загальні принципи подолання бідності і швидкого зростання економіки виявлені численними дослідженнями, серед яких найбільш масштабним було дослідження Світового банку 2006-2009 років. Його результати мають бути покладені в основу економічної політики зростання України.

Всі історії успіху швидкого подолання бідності – це історії успішного державного втручання в економіку, жодного випадку швидкого зростання засобами неоліберальної економічної політики історія людства не надає.

На диво, в Україні домінує набір неоліберальних міфів, які в жодній країні не забезпечили швидкого подолання бідності. У нас в суспільстві нема розуміння того, що неоліберальна політика на ранніх стадіях зростання приносила більше шкоди, ніж користі, до цієї політики бідна країна має дозріти.

В умовах скромних природних ресурсів і депопуляції, яка позбавляє нас трудових ресурсів, єдиним шансом економічного зростання України є реструктуризація економіки за рахунок нових технологій і виробництво високотехнологічної продукції для світового ринку.

Саме такий спосіб розвитку забезпечував найбільший і найтриваліший успіх бідних країн після Другої світової війни (Японія, Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Китай – в Азії; Ірландія, Мальта – в Європі), саме таким чином зростають інші бідні країни зараз (В’єтнам, Філіппіни, Мексика).

Навіть ті країни, які починали зростання за рахунок дешевих трудових ресурсів, для тривалого підтримання зростання переходили до виробництва високо технологічної продукції.

Рівень заощаджень і інвестицій в Україні вдвічі нижчий, ніж потрібно для того, щоб наздогнати хоча б середній світовий рівень економічного розвитку. Але найгірше те, що інвестиції не спрямовані на реструктуризацію економіки, на подолання її аграрно-сировинної структури і розвиток високо технологічного виробництва. Державної політики технологічного розвитку не існує взагалі, тому економічна політика зростання має починатися з створення науково-технічної політики.

Стан науково-технічної політики в Україні

За формальними ознаками в Україні науково-технічна політика, начебто, є: всі президенти закликають до інноваційного розвитку країни, є закон «Про наукову та науково-технічну діяльність», закон «Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки» та інші закони. Існує Міністерство освіти і науки, але побачити позитивні результати президентських закликів, дії законів чи роботи міністерства не вдається.

При цьому рівень інноваційності економіки падає майже до нуля, експорт високотехнологічної продукції в розрахунку на душу населення на порядок нижчий, ніж у Філіппін або у Мексики, в 60 разів нижчий середнього європейського рівня, кількість науково-технічного персоналу скорочується багатократно, фінансування наукових досліджень та розробок (НДіР) не перевищує рівня соціального забезпечення працівників.

Законом передбачено обсяг державного фінансування науки та науково-технічної діяльності у 1,7% від ВВП, а фінансування з усіх джерел до 2025 року має зрости до 3% від ВВП. Цей рівень навіть вище середнього світового, який в останні роки становив 2,1-2,3% до ВВП, і відповідає сучасному рівню витрат на НДіР у світових лідерів – США, Японії та Німеччини. Але фактично за останні 10 років обсяг фінансування НДіР з усіх джерел в Україні жодного разу не сягнув навіть 1% від ВВП.

За словами заступника міністра освіти та науки Максима Стріхи, в 2016 році він був рекордно малим за всю історію України – 0,3% від ВВП. Така вкрай погана ситуація з фінансуванням науково-технічної діяльності в Україні відома давно і всім. Найбільш вражає не те, що Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» ігнорується, бо ігнорування законів для України – це неписаний закон. Найбільш вражає те, що після прийняття цього закону в 2015 році рівень державних витрати на НДіР щодо до ВВП в Україні не зростав, а скорочувався.

Виправдовували цей факт тим, що у нас війна і нам не до науки, не має ніякої логіки, бо сучасна військова техніка – це наукоємна продукція, тому війна з Росією має не скорочувати, а збільшувати витрати на НДіР. Це ще одна ілюстрація самовбивчої економічної політики української клептократії, бо нинішній рівень державного фінансування наукової та науково-технічної діяльності фактично є тільки соціальним забезпеченням науково-технічних працівників.

Це примушує найактивнішу частину науково-технічних працівників, які хочуть не отримувати соціальну допомогу, а займатися творчою роботою, емігрувати з країни. Результат – скорочення чисельності зайнятих в науковій та науково-технічній діяльності за роки незалежності більш, ніж в 4 рази. Знищивши можливість розвитку власних НДіР, влада України нічого не робила для організації імпорту технологій.

Економічна політика неухильно змінювала структуру економіки та експорту в аграрно-сировинному напрямі. Високо технологічний експорт на душу населення в Україні складає зараз близько 20 доларів на рік, що вдвічі менше показників таких сировинних економік, як Росія та Бразилія, не кажучи вже про 100-кратне відставання від Південної Кореї.

Навіть такі економіки, як В’єтнам та Філіппіни, що ще зовсім недавно були аграрно-сировинними і не мають власних результатів НДіР, вже мають в 10-20 разів більший експорт високо технологічної продукції, ніж Україна.

Для будь-якого варіанту науково-технологічного розвитку (на власних НДіР, на імпорті технологій, на поєднанні цих двох опцій) потрібно розробити і втілити відповідну економічну політику, і тут постає питання: яка інституція і за якою процедурою зможе це зробити?

На жаль, у нинішній ситуації державні інституції, які спроможні це розробити, відсутні, а громадські чи ринкові інституції на розробку державної політики не здатні. Коротко кажучи, суттєве економічне зростання України за рахунок природних та трудових ресурсів не можливе через їх очевидну обмеженість, а технологічне зростання не можливе через неспроможність державних інституцій розробити та втілити необхідну економічну політику.

Більше того, в Україні взагалі нема державних інституції, спрямованих на стратегію зростання. Інституційно ми країна проїдання, а не розвитку!

Вадим Новіков - консультант з економіки

Текст опубліковано з інформаційного джерела Економічна правда.