Однією цією історією з видаленням епізоду із Медведчуком з фільму про Стуса "автори" скандалу — а це знімальна група і, ймовірно, наразі невідомі, люди відомо кого, — змусили знову спростувати відразу три міфи, на яких трималася радянська тоталітарна система. Це треба вміти.

Перший з них — "вони не мали вибору". Варіація — "їм наказали". Начеб усі ті "маленькі" "гвинтики" не мали шансу ухилитися. Насамперед, давно і до мене проаналізовано майже безмежні можливості "тихого спротиву" будь-якій системі на рівні одинаків. Ще до аналізу і появи поняття "сила безсилих" були відомі акції громадянського бойкоту, демонстративних відмов говорити мовою окупанта і т. д.

Це працювало навіть в умовах тоталітарної окупації — уже хрестоматійний приклад, коли після вимоги нацистів до данських євреїв пришити на одяг "зірки Давида" наступного дня на вулиці з такими зірками вийшла уся Данія, включно з королівською родиною. Улітку 1968 року під час вторгнення радянських військ чехи масово вдавали з себе незнайків, зривали дорожні знаки, таблички з назвами вулиць — чим повністю дезорієнтували окупаційну армію.

У Радянському Союзі існували цілі громади, які, незважаючи на загрозу репресій, роками "повільно і впевнено" жили своїм життям — ті ж таки баптисти чи старовіри. Олександр Солженіцин зафіксував блискучий зразок "логіки системи" у такій ситуації, висловлений невідомою вірянкою підпільної православної церкви: "Ви мене випустити боїтеся, бо я буду свідчити. Ви мене і вбити боїтеся, бо ланцюжок до решти втратите. А з мене мученика зробите. А я нічого не боюся, окрім Христа".

На рівні буденності існувала купа способів ухиляння — занадто ретельне з формальної точки зору "виконання" усього, "забування" виконати те чи інше дрібне доручення, "прикрашання" звітів і т д. Багато з цих способів були не надто моральні, але вони дозволяли уникнути дійсно серйозного етичного проступку і залишитися хоча б у мінімальній згоді з собою. Тож навіть коли було страшно відмовити системі відкрито, завжди був вибір — наскільки ретельно старатися.

За десять років до того, як розігралася драма Стуса, його колега по дисидентству, Валентин Мороз, у "Репортажі з заповідника імені Берії" влучно зауважив: сучасні їм гебісти — це вже не ідеалісти 20-х і навіть 30-х. Це вже не борці за "всесвітню справедливість", хай тільки у своїй уяві. Це вже достоту гвинтики, до того ж — дріб'язкові і готові на все заради особистого комфорту, "для лакомства нещасного". Володька Лобода з відомого всім зі шкільної програми "Собору" Олеся Гончара — це саме такий типаж у всій своїй красі.

Навіть коли було страшно відмовити системі відкрито, завжди був вибір — наскільки ретельно старатися.

Тож усі розмови про тотальну відсутність вибору — просто розмови. І якщо інформація про те, ніби сам Віктор Медведчук через своїх підлеглих (на жаль, граматика змушує писати ім'я і прізвища з великої літери, тож надалі користуватимуся терміном — "ця, відома нам особа") намагався стерти у фільмі про Стуса згадки про власну роль — то це найкращий тому доказ.

Щонайменше маємо черговий випадок, коли дрібненька людина, знищивши велетня, ніяк не заспокоїться і після фізичної загибелі велетня. Бо велич — вона така, вона і потім залишається. Якщо справжня. А гріх — він теж такий, "завжди перед тобою", як записано у Біблії.

А щонайбільше — цілком тверезий розрахунок замазати пляму, коли через страх, через бажання кар'єри, "задля лакомства нещасного" — посилаєш на смерть людину, яка не боялася йти на смерть. "Як добре те, що смерті не боюсь я...". Проблема в тому, що контраст між двома особистостями і двома ролями настільки разючий, що "перекрити" чимось подібне надзвичайно тяжко — об'єктивно.

Другий міф — від однієї людини нічого не залежить. Залежить, ще й як. Від надмірної "ретивости" всім знаної особи залежало життя генія. Відому особу призначили адвокатом на процесі Стуса. Тому останньому, восени 1980 року. У фарсі, який називався "радянське правосуддя", Стус не мав шансів щось змінити у своїй долі.

Але коли адвокат повністю поділяє позицію обвинувачення і вимагає для свого підзахисного максимального терміну, передбаченого кримінальним кодексом — це було занадто навіть на ті стандарти. Досі такі випадки траплялися у період Великого терору і не меншого страху — коли адвокати, бувало, вимагали розстрілу для підзахисних, хоч прокурор хотів "тільки" 25 років. У 1937 році адвокат міг і сам піти на смерть.

У 1980 році відомій особі загрожувало б — для початку, випадіння з "пулу" державних адвокатів для особливих справ, але напевно не розстріл. А якби відома особа не проявила аж такої активності? Можливо, Стус отримав би шанс дожити до 1989 року і навіть вийти на волю, коли глиняні ноги Радянського Союзу ослабли, і він почав відпускати зі своїх лещат дисидентів? Питання спекулятивне, бо ж до трагедії доклалися і тюремники "на зоні", а здоров'я у Стуса вже було сильно підірване, але...

І третій міф — "культура не важлива". Нагадаю — Василь Стус не створював партій, не писав політичних програм, не формував повстанських загонів. Він писав вірші. Виключно українською мовою. І з українською системою образів. Причому так виставленою системою, що і знаменита "червона калина" у Стуса нагадує не плачі на ріках Вавилонських, а радше бойовий гімн. Не агресії, а твердої певності свого. І — чітка вказівка, а чому ж та калина опинилася "на колимськім морозі".

І це було важливо. На той час можна було сказати "репресовані", але ось розшифрування — хто саме, ким саме, за що насправді — було каральне. А Стус сказав: "На колимськім морозі калина Зацвітає рудими слізьми..." Нагадаю — у давньослов'янській семантиці "рудий" означає ще й кривавий, червоний. Отже, не від іржі на шаблях зацвітає калина, не з плачу за полеглими і тими, хто не вернуться, а тому, що кров з неї все ллється і ллється. І явна, фізична, і незрима.

Стус засобами культури показав суть трагедії власної — і нашої з вами вітчизни. І того система — призвідець тої трагедії — уже знести не могла. І ще — Стусова поезія цілком надавалася на представлення на світовому рівні. Це був готовий культурний голос України на світовій арені — і за силою, і за виразністю, і за харизмою. Імперія двісті років докладала системні зусилля для провінціалізації української культури, для замикання її у власних межах.

Стус засобами культури показав суть трагедії власної — і нашої з вами вітчизни. І того система — призвідець тої трагедії — уже знести не могла

Відгомоном цього розуміння є легенда про те, що начебто Стуса вбили зумисне, щоб не допустити присудження йому Нобелівської премії. Тут той випадок, коли сам факт того, що така легенда з'явилась і жива досі — сама по собі символічна.

Образно кажучи — щоб калина перекочувала зі стягів на городи і в слоїки для варення на зиму. На кшталт Шевченка — "і на Січі мудрий німець картопельку садить А ви її купуєте, Їсте на здоров'я, А чиєю кров'ю Ота земля поливана, Що картоплю родить — Вам байдуже Аби добра була для городу...". З деким імперії таки вдалося цю операцію проробити. Наприклад, з режисером і продюсером злощасного фільму. Мали б розуміння, за що взялися і яка вага епізоду з судом — уперлися б рогом.

А вага цього епізоду колосальна. Твердість характеру Василя Стуса змусила систему "стати на вуха" і задіяти по максимуму всі можливі провокації і кари. Приховати від рідних сам факт суду, відібрати право останнього слова. І отримати відплату у вигляді — "Кати! Ви мені й останнього слова не дали сказати!".

Чомусь таки та не дали, хоч чим і кому загрожувало б те слово за зачиненими дверима?



Джерело: ТСН