Справжнього Суспільного договору в Україні не існувало від оголошення новітньої незалежності.

Референдум 1991 року не давав відповіді на питання "Як нам жити разом?". Він був формальним актом констатації наявного факту розвалу СРСР.

Важко називати Суспільним договором і Конституцію 1996 року, яку ухвалювали за одну ніч як компроміс між президентом Леонідом Кучмою та "червоною" більшістю у Верховній Раді. Де тут громадяни?

Конституція не виносилася на всеукраїнській референдум, а участь громадянського суспільства в ухваленні Основного закону було обмежено.

Таким чином, в Україні ніколи не існував правдивий Суспільний договір між громадянами.

Договір чи "договорняк"

Деякі захисники нинішньої моделі державності вважають, що в Україні існує "попередній позитивний консенсус на позаправовій основі". Іншими словами, ми погодилися, за замовчуванням, жити разом у державі Україна. Ми себе співвідносимо з цією державою й ідентифікуємо себе як українці.

І цього для опонентів Конституанти досить. Все інше має бути віднесено до компетенції еліт, які "повинні домовитися між собою".

Але це жодною мірою не Суспільний договір. В українських умовах це – "договорняк" олігархічних груп між собою. Тарас Бебешко визначив його як "клептократичний консенсус", а Сергій Дацюк вивів формулу "негативний консенсус вузького кола правлячого класу на позаправовій основі".

У спрощеному варіанті такий "договорняк" виглядає як "Ви даєте нам красти, а ми даємо вам виживати".

На жаль, Революція Гідності не змогла знести цю модель, і вона відтворилася в останні роки. Тільки тепер стала ще потворнішою.

Проте будь-який "договорняк" має свою конечність. З вичерпанням власної "кормової бази" олігархат береться безпосередньо за громадян, забираючи останні копійки з їхніх кишень.

Звідси – драконівські тарифи, зростання цін, збільшення податків на середній клас, обмеження підприємницької ініціативи, свавілля силовиків тощо.

Всі спроби шляхом реформ та покращень подолати нашу кризу зі збереженням існуючого політико-правового дизайну держави приречені на поразку.

Ця система відтворює лише надтоксичну атмосферу в суспільстві, яка вбиває будь-які зміни на краще та віру в спільне майбутнє. Накопичується тотальна недовіра та зрада, що руйнують бажання жити разом на цій території.

Ми вже на межі тотального розпаду й атомізації.

Навіть зміни до Конституції вже не рятують, оскільки вони зводяться виключно до перерозподілу владних повноважень і не торкаються засадничих принципів: як і для чого нам жити разом.

Тому єдиним виходом із ситуації колапсу державності є її перезаснування шляхом укладання фіксованого Суспільного договору.

У його основі має лежати свідомий акт людини, яка бере на себе певні зобов’язання дотримуватися норм-принципів співжиття.

І це має бути не "пакт еліт" чи домовленості між державою, бізнесом та громадянами, а саме угода між людьми і для людей.

Що дає Суспільний договір?

Співуправління. Представницька демократія не покрила дефіциту участі й раціональності управління. З введенням загального голосування держава кращою не стала.

Навпаки, з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій виникла необхідність у меритократичних інструментах і в безпосередній участі громадян в ухваленні управлінських рішень.

Тому майбутній Суспільний договір має відкрити шлях переходу від представницької демократії до співуправління відповідальних громадян.

Йдеться про запровадження системи постійнодіючих плебісцитів, участі громадян у розробці, ухваленні управлінських рішень та контролі за їхнім виконанням.

Практично це забезпечується шляхом запровадження блокчейну та SMART-технологій у державне управління, посилення ролі фахових саморегульованих спільнот, які генерують проекти рішень.

Держава (точніше Республіка) має перетворитися на платформу надання сервісів громадянам з управління спільним, розподілом ресурсів та оборони. При цьому не обов’язково, щоб такі послуги надавали лише державні агенти.

Співуправління передбачає право громадянина на законодавчу ініціативу.

Як зазначає один із філософів республіканізму Квентін Скінер, бути вільним (мати свободу) означає бачити власну волю в законах, які ухвалюються. Не делегувати право ухвалювати закони професійним політикам, а безпосередньо впливати на процес.

Крім того, співуправління – це право обирати собі суддю, шерифа та мати можливість їх відкликати.

На перехідному етапі до справжнього співуправління важливу роль отримають інституції контролю та покарання за порушення умов Суспільного договору.

Як казали мудрі батьки-засновники США, державні службовці завжди складають істотну загрозу для справи свободи, і народ повинен "тримати виродків в ошийнику". Ціною свободи є невсипуща пильність громадян.

Співволодіння. Як зазначав Валентин Ткач, з титульного власника громадяни України можуть стати реальними розпорядниками і споживачами суспільних благ, отриманих від загальнонародної власності.

Народ, відчужений від належної йому власності недосконалою системою правових норм, не може повноцінно реалізувати суверенітет країни. Те, що держава – поганий власник, ще не означає, що громадяни повинні залишитися без належної їм власності.

Є безліч способів використати цю власність на благо суспільства без участі держави, але їх треба формалізувати. Для цього має бути проведена кадастризація та сформовані відкриті реєстри власності і активів, які можна віднести до спільного.

Мова не лише про землю, надра, природні ресурси, державні підприємства. До спільного, чим ми разом можемо володіти й отримувати конкретну вигоду, у тому числі входять:

– частини доходів, отриманих у результаті корисного використання майна, що є власністю громадян Республіки на підставі цивільно-правових угод;

– частини доходів, отриманих від природного й інших видів ренти (оренди) за використання майна громадян Республіки;

– частини доходів, отриманих у зв'язку з застосуванням санкцій при залученні до відповідальності за порушення антимонопольного законодавства;

– частини доходів, отриманих у результаті націоналізації майна з підстав, визначених законами Республіки, та інше.

Ми виходимо з того, що, вступаючи в новий Суспільний договір, громадяни Республіки закладають основи екосистемного партнерства (партнерства з Природою), а не продовжують хижацьки споживати природні послуги.

Як відповідальний власник та розпорядник спільного майна кожен громадянин Республіки матиме право на отримання своєї Республіканської частки.

Це не традиційна форма "базового безумовного доходу", яка повинна замінити виплати по безробіттю, як у деяких країнах. Громадяни отримують цю частку, оскільки беруть участь у справах Республіки, виконують громадянські обов’язки, захищають її, співуправляють.

Це не великі гроші, але їх досить для фізичного виживання. Для гідного життя доведеться працювати все одно. Крім того, це дозволить зняти тягар багатьох соціальних виплат.

Поле довіри. Українське суспільство хронічно потерпає від відсутності довіри: до влади, до інституцій, до один одного. Але історія показує, що ми як нація вміємо довіряти. Справа в тому, що в нас довіра виникає тоді, коли є активна участь і орієнтація на майбутнє.

Владислав Оленченко цілком слушно говорить про необхідність формування серед українців усвідомлення вигод співробітництва як основного методу побудови відносин між ними, як альтернативи конфлікту.

Суспільний договір і побудує систему мотивацій до співпраці серед українців, що укріпить довіру один до одного.

Ми приймаємо спільні принципи співжиття. Ми різні і маємо право жити по-різному. Ніхто не може свої цінності нав’язувати іншому. Множинність і недомінація створюють базу для усвідомленої співпраці протилежностей.

Самореалізацію та свободу. Самореалізація – це найвищий рівень свободи людини. Це не потенційна можливість бути вільним, а активна участь у творенні власного майбутнього.

У нашому проекті Суспільного договору самореалізація винесена в мету співжиття. Це не просто декларація, оскільки вона розгортає перед нами нові можливості для правового розширення простору прав і свобод.

Ми виходимо з того, що має існувати чітка межа компетенції держави (вичерпний перелік функцій), яка відокремлює її від приватного простору ініціативи людини.

Суверенітет над власним майбутнім. Якщо не ми самі сформулюємо власний Суспільний договір, то нам нав’яжуть правила проживання на цій території ззовні.

Це може бути у вигляді периферійного "failed state" під опікою західних "партнерів", або як колонії Росії – повернення до простору "руского міра".

І в першому, і в другому випадку серед наших співгромадян знайдуться ті, хто почуватиметься комфортно в таких умовах.

Як намісники нової метрополії вони продовжать нас грабувати. Їм буде добре. А нам, активним громадянам, які хочуть "своєї правди і сили", доведеться загинути або емігрувати.



Джерело Українська правда