Історичні аналогії бувають різними. Оригінальними і заношеними, поверхневими і глибокими, притягнутими за вуха і очевидними. А ще вони бувають табуйованими.

Для нашої просунутої громадськості таким табу було порівняння українських радикалів з націонал-соціалістами.

Аналогії між Україною і Німеччиною 1930-х свідчили про ворожий «ватний» світогляд. Вони означали ретрансляцію кремлівської пропаганди і дискредитацію воюючої країни в очах Заходу. Розумним і патріотичним людям належало лише жартувати на тему нацистів, яких у нас немає і бути не може.

Довгий час це було аксіомою: захищаючи репутацію України, треба захищати добре ім'я наших ультраправих. І ми старанно уникали будь-яких паралелей з гітлеризмом.

Але парадокс в тому, що для самих праворадикалів цього табу ніколи не існувало. Їх ніколи не бентежили ні «зіги», ні факельні марші, ні свастики з Вольфсангель. Їх не турбувала ні думка Європи, ні підігрування кремлівській пропаганді.

Порівняння з нацистами, що ображає нас, не ображало їх: в праворадикальному середовищі завжди переважало прихильне ставлення до Гітлера. Звичайно, вважалося, що фюрер зробив фатальну помилку, відмовившись від союзу з ОУН і розв'язавши репресії проти українських націоналістів, але це не заважало йому залишатися для них "шанованою особистістю" і "великою людиною".

Власне, скандальний випадок з Мар'яною Батюк став скандальним лише тому, що львівська активістка винесла назовні думки, що давно обговорювали у її колі.

І тепер, коли маховик ультраправого насильства в Україні розкручується все виразніше, а погроми вже увійшли в звичку, варто відкинути помилковий сором.

Якщо щось виглядає як качка, плаває як качка і крякає як качка, то логічно порівняти це з качкою. А якщо в 2018 році юні українські радикали діють так само, як юні німецькі радикали на початку 1930-х, то безглуздо ховатися від незручних паралелей.

Так, німецьких нацистів прийнято вважати абсолютним злом, чужим і відразливим страховищем. А радикальні українські хлопці залишаються для нас "своїми". Їх діяльність оцінюють, підшуковуючи пом'якшувальні обставини. Роблячи знижку на війну і колективну травму. Пам'ятаючи про те, що "не все так однозначно".

Але чисельність гітлерівської молоді зросла з 700 осіб в 1926-му до 18 тисяч в 1930-му саме тому, що й у Веймарській Німеччині все було не так однозначно. Після пережитого за останні роки українці можуть краще відчути неоднозначність тієї епохи.

Нам легше уявити вигляд юнаків, що надягли коричневу форму, щоб "не просто любити свою Вітчизну, а боротися за неї, не шкодуючи життя".

Нам легше розібратися, чому тодішня Німеччина ставилася до їх безчинства прихильно.

Праворадикальне насильство в Україні вважається обґрунтованим, коли хтось ображає почуття мільйонів українців. Але свого часу гітлерюгенд починав з нападів на кінотеатри, які демонстрували американську стрічку "На західному фронті без змін". Після серії погромів фільм був знятий з прокату.

І він дійсно ображав почуття мільйонів німців. Їх загиблі батьки, чоловіки, брати, що вважалися героями, були показані як учасники безглуздої м'ясорубки. Хіба сучасним українцям не знайоме таке ж щире обурення - після того, коли у нас з'явився власний військовий досвід і власні загиблі герої?

Праворадикальне насильство в Україні часто інтерпретується як вимушений самозахист. Але і гітлерюгенду теж доводилося захищатися.

У січні 1932-го Німеччину сколихнула загибель шістнадцятирічного Герберта Норкуса. Разом зі своїми товаришами хлопець роздавав листівки в берлінському районі Моабіт і його атакували молоді бойовики-комуністи. Отримавши кілька ножових ран, Герберт помер по дорозі в лікарню.

На його похороні прозвучали гнівні слова: "Ніхто не відніме у нас надію на те, що настане день помсти. І тоді ті, хто базікає про гуманність і любов до ближнього, але вбили нашого товариша без суду, дізнаються силу нової Німеччини".

Хіба цей пафос не близький нам , що вже пізнали, що таке праведна ненависть і кров, пролита ворогом?

Праворадикальне насильство в Україні часто виправдовують, посилаючись на гібридну війну з Кремлем. Але в 20-х і 30-х роках у німецького суспільства було для цього не менше підстав.

У 1923-му план комуністичного повстання в Німеччині розроблявся не в Берліні або Гамбурзі, а в Москві, на серпневому засіданні Політбюро. Противники молодих гітлерівців, що підпорядковувалися Комінтерну, були справжнісінькою п'ятою колоною і несли реальну загрозу німецькому суверенітету. А думка про те, що хлопці в коричневих сорочках корисні в якості противаги, виглядала цілком здоровою.

Хто зрозуміє це краще за українців, які живуть під кремлівським прицілом? Нам дано по-новому оцінити відому репліку з фільму "Кабаре" Боба Фосса: "Нехай вони покінчать з комуністами, а потім ми зможемо їх контролювати".

Принципова помилка Веймарської Німеччини полягала в тому, що коричневе насильство розглядалося як інструмент. Як засіб, який виправдовується якимись цілями і буде відкинутий після їх досягнення. Але в дійсності тодішнє насильство було не засобом, а метою - і стало прелюдією до незрівнянно більшого насильства.

Україна робить схожу помилку щоразу, коли сперечається про те, чи виправдана чергова праворадикальна атака.

Ми розглядаємо боротьбу з ворогами як мету ультраправих, а біти з ножами - як засіб її досягнення. Хоча насправді все навпаки.

Для тисяч молодих українців насильство стає способом життя, джерелом влади і самоповаги. Саме воно є метою.

А вороги - будь то покійний українофоб Бузина або роми-наркоторговці - виступають засобом. Засобом, завдяки якому насильство виглядає обґрунтованим і прийнятним.

Праворадикали не вирішують проблему п'ятої колони або етнічної злочинності: вони вирішують проблему легітимізації праворадикального насильства. У міру легітимізації насильство буде тільки наростати, зачіпаючи все нові верстви суспільства.

І поки ми цього не усвідомлюємо, для України будуть актуальні неприємні паралелі з Веймарської Німеччиною. Так само як і риторичне питання з того ж фоссівського "Кабаре": "Ви все ще думаєте, що можете їх контролювати?".

Джерело: блог для «Української правди»