Яке це щастя – землю таку мати,
Що злита кров’ю, а пшеницю родить.
І скільки б воріженькам не топтати,
На ній надія, наче сонце, сходить.

Ці слова відомої української поетеси, землячки-горохівчанки Євгенії Лещук відлунюють у моєму серці. Адже йдеться про сокровенне – про любов до рідної землі, нашої благословенної і багатостраждальної України, невід’ємної частини великої Європи.

Я народився і живу в невеликому волинському селі. У моїх жилах тече кров моїх гордих прадідів: холмщака Костянтина і галичанина Василя, сіверянина Олексія і волинянина Гната. Немилосердні вітри історії пронеслися вихором над їхніми долями, та вони не шукали щастя за морями, а будували його власними руками тут, на рідній землі, і передали у спадок своїм дітям найголовнішу заповідь: «Хліб не пада з неба – працювати треба». Працелюбство і наполегливість у роботі – ось риси справжнього європейця.

Мої діди Володимир та Яків – діти війни. Вирісши і сформувавшись як особистості в Радянському Союзі, обидва, проте, ні на мить не забували, що вони – українці. Не звабили їх ні білі ночі Ленінграда, ні полярне сяйво Архангельська, ні безкрая забайкальська тайга, ні цілинні землі Казахстану, ні повиті хмарами гори Кавказу. День, коли Україна здобула незалежність, був одним із найщасливіших у їхньому житті. Бути патріотом своєї країни, сповідувати рідну віру, плекати національну культуру – це важливі європейські цінності. Адже, як кажуть, наша сила у нашій різноманітності.

Мої батьки працюють учителями. Я глибоко вдячний їм та всім нашим мудрим і талановитим педагогам за пробуджений інтерес до знань, за сформоване усвідомлення необхідності вчитися. Адже бути європейцем без освіти – неможливо.

Мої друзі, як і я, народилися на межі двох століть – двадцятого і двадцять першого. Ми – молоде покоління України – з дитинства звикли сприймати її незалежність як належне, само собою зрозуміле. А тепер, коли за європейський вибір України пролилася і продовжує литися кров, ми по-новому усвідомлюємо себе українцями і європейцями. На наші плечі лягає неабияка відповідальність за майбутнє європейської України. Але якщо не ми, то хто?