Для багатьох випускників, за сумісництвом абітурієнтів, надзвичайно актуальним протягом цього місяця було питання вступу до вищих навчальних закладів. Вже за кілька днів будуть оприлюднені остаточні рейтингові списки, які покажуть, чи вдалося тисячам молодих людей отримати можливість здобувати саме ту професію, яку вони обрали.

Опитування, проведене у 2015 році Дослідницьким центром Міжнародного кадрового порталу HeadHunter Україна, показало, що найперспективнішими професіями у нас вважають професії програміста, лікаря і військовослужбовця. Далі йдуть інженери (різних галузей), підприємці, а також спеціалісти робочих професій. Ще нижче – працівники МВС, на стабільному місці затребуваних професій знаходяться журналісти і юристи, до кінця списку втрапили фермери.

Список перспективних професій значною мірою перегукується із ТОП-10 найпрестижніших спеціальностей. Звичайно, не у всьому. Незважаючи на те, що ще кілька років тому спеціалісти робочих професій і фермери вважалися перспективними видами діяльності, наразі спостерігається зниження рівня інтересу до них у зв’язку з непрестижністю цих професій.

Проте зберігається тенденція тяжіння до юриспруденції і журналістики. Особливу цікавість викликає остання. Існують різні дані щодо кількості ВНЗ в Україні, в яких є відповідні факультети та інститути, але щороку наші університети випускають не менше 7 тисяч фахівців з із журналістики, видавничої справи та реклами і зв’язків із громадськістю разом.

Що змушує абітурієнтів обирати саме цю спеціальність? Незважаючи на труднощі з працевлаштуванням, ризик отримування малої зарплати, якщо працюєш у регіональному ЗМІ, і конкуренцію, цей фах все ж користується популярністю. Однак, чи є перспективи в української журналістики? Які основні проблеми існують у викладанні журналістської освіти? Які можливості мають студенти луцького та столичного вишів? Як відрізняється журналістська освіта в Україні та Польщі? Про ці та інші не менш злободенні питання ми поспілкувалися з викладачами Лесиного вишу, які навчають студентів журналістської майстерності.

Не секрет, що українська освіта значно програє у порівнянні із закордонною. Існує низка проблем, що заважають їй повноцінно розвиватися. Особливих труднощів зазнає саме викладання журналістики. На думку професора, завідувача кафедри соціальних комунікацій Світлани Кравченко, яка також є головним редактором науково-практичного журналу, головна проблема всієї журналістської освіти полягає у постійному і швидкому розвитку самої журналістики, за якою не встигають наші освітні програми.

«Щодня з’являється багато інформації, змінюються форми, а університети продовжують давати застарілі знання. Ми не встигаємо йти в ногу з часом, не встигаємо за технологіями, що розвиваються, і тому журналістика так і залишається в поганому стані. Звісно, тут дає про себе знати і матеріальний фактор. Не завжди університет може забезпечити кафедру хорошим обладнанням, якого

ми потребуємо. Немає у нас телестудії і потрібної техніки, на відміну від деяких київських вишів, бо на всі такі речі необхідні спонсори.

Однак, на базі нашого університету є радіостудія та навчальний медіацентр, виходить газета «Об’єктив студентський». Це свідчить про те, що ми не стоїмо на місці», – розповідає професор.

Якщо розглядати причину «застою» журналістської освіти і журналістики загалом на прикладі конкретно нашої області, то стає зрозуміло, що основний недолік (чи то пак перевага) полягає в тому, що тутешні ВНЗ готують журналістів, зорієнтованих на місцеві видання і телеканали.

«Зокрема, якщо говорити про наш регіон, більшість видань у нас регіональні, тому, зрозуміло, і рівень висвітлення новин середній, – пояснює Світлана Кравченко. – Звичайно, це позначається на практиці, адже ми не можемо конкурувати з «Дзеркалом тижня», наприклад. В принципі, ми й повинні орієнтуватися на регіон. Можливо, комусь це здається проблемою, і нам потрібно розвиватися, але ринок праці потребує фахівців і такої спеціалізації».

І до сьогодні залишається відкритим питання рівноваги теорії і практики в українській освіті. Існує думка, що журналіст – єдина професія, яка не потребує диплома. Останнім часом все більше фахівців найрізноманітніших спеціальностей ідуть працювати в журналістику, не маючи відповідної освіти. В Києво-Могилянській академії та в Українському Католицькому Університеті навіть практикується

магістерська програма з журналістики, завдяки якій за 2 роки можна отримати повноцінну базу знань, яку в інших університетах студенти здобувають протягом 6 років. Акцент у таких закладах ставиться на практичні вміння.

Отож, чи взагалі потрібна та теорія і купа зайвих, як здається студентам, знань? Сергій Хомінський, доцент кафедри соціальних комунікацій, коментатор «Українського радіо», вважає, що для майбутніх журналістів надзвичайно важливо отримати і практичні, і теоретичні знання як основу.

«Якщо викладач не матиме спеціальної освіти, і даватиме знання, отримані з власного досвіду, він «вичитається» за кілька лекцій. Та й студентам такого викладача буде важко сприймати. Тому потрібен баланс. Найкраще, якщо на кафедрі, як у нас, наприклад, кілька викладачів-науковців, і кілька тих, що мають практичний досвід. У нашій освіті зараз, на жаль, така ситуація, що практика і теорія – як дві різні планети, між якими немає сполучення. Практики зверхньо дивляться на теоретиків, теоретики не розуміють, як практики без освіти можуть чогось навчити. І контактують ці планети лише тоді, коли зрідка група десантників з однієї планети висаджується на іншу – буває, практики йдуть здобувати вищу освіту, щоб викладати. І навпаки.

Також щодо перевантаженості навчального плану. Не варто кардинально скорочувати кількість предметів і повністю виключати нефахові типу екології чи історії української літератури. Адже, по суті, хто такі журналісти? Це і філологи певною мірою. Це люди, які повинні вміти грамотно писати і бути обізнаними в багатьох сферах. Тому додаткові предмети, особливо мову і літературу потрібно залишити. Звісно, разів у 3 скоротити навчальні плани, але повністю відмовлятися від них не треба. Взагалі, якщо об’єктивно оцінити сучасну журналістську освіту, то стає зрозуміло, що всю інформацію цілком реально викласти за 2 роки навчання».

Чимало молодих людей, розчарувавшись у вітчизняній освіті і не бачачи хороших перспектив, все частіше вступають до закордонних ВНЗ. Навчання не є безкоштовним, але знак якості і диплом європейського зразка виявляється дорожчим. Доцент кафедри української літератури Віктор Яручик, який тривалий час жив у Польщі, захистив дисертацію у Люблінському університеті Марії Кюрі-Склодовської (Польща) і працював у польських ЗМІ, суттєвою різницею між нашою і закордонною журналістською освітою назвав кількість годин, яку проводить викладач із студентами для покращення їх підготовки.

«Головна відмінність у принципах підготовки польських майстрів пера і мікрофона полягає у великій кількості практичних занять, а також спецкурсів, в яких бере участь кілька студентів, а не ціла група. Тобто відбувається багато академічних годин, коли кожен студент змушений безпосередньо говорити з викладачем і пробувати створювати журналістські матеріалі безпосередньо в аудиторіях. В Україні, на жаль, через брак годин і скорочення ставок викладач мало часу проводить зі студентами, – поділився досвідом Віктор Яручик. – А ось чого точно не бракує в Україні, так це мудрих молодих людей, котрі хочуть навчатися. Сподіваюся, не всі вони покинуть Батьківщину в пошуках кращої долі».

Повертаючись суто до української освіти. Незважаючи на різний формат навчання, набагато престижніше вчитися в Києві, аніж у інших обласних містах, тому найчастіше студенти надають перевагу саме столичним вишам. Адже побутує думка, що журналісти з провінції «слабші» в порівнянні із столичними колегами. Проте, на думку Сергія Хомінського, який навчався в Києві і певний час працював у місцевих виданнях, винні в цьому далеко не університети.

«Чомусь склався такий стереотип, що все, окрім столиці – провінція. Я з цим не згоден. Не вірте, що луцькі студенти порівняно із столичними мають низький рівень фахової підготовки. Справа не у виші, не у викладацькому складі. На мою думку, все залежить від них самих. Якщо людина хоче розвиватися, навчатися і самореалізуватися – вона буде використовувати усі можливості. А можливостей у нас не бракує, аби лише було бажання. Луцькі студенти, я б сказав, нічим не гірші за тих, хто навчається в столиці. Навпаки, є у них навіть переваги. Луцьк – україномовне місто, на відміну від Києва, і тому тут здебільшого студенти розмовляють чистою українською, на відміну від столичних, де бути російськомовним «модно».

Підтримує колегу і завідувачка кафедри Світлана Кравченко: «Можливості для наших студентів таки є. Інша справа, що не всі хочуть. Іноді просто треба розуміти, що є головний редактор, різні умови і необхідно пристосовуватися.

Треба вибрати, що для тебе важливе. Можна навчитися знімати, монтувати, брати інтерв’ю, писати статтю чи сценарій. Буває, що у студентів виникають якісь непорозуміння з головним редактором, хтось накричить, бо хоче, щоб зробили по-іншому, і молоді люди ображаються, а опісля не хочуть працювати. Треба все розуміти і сприймати такі ситуації як можливість чогось навчитися. Це психологічний момент, який потрібно обов’язково пережити».

Для того, аби бути хорошим фахівцем в галузі журналістики, потрібно зовсім небагато. Секрет успіху від луцьких викладачів – завжди читайте новини. Бути в курсі подій, як часто повторюють, найголовніше в цій професії. Можливо, хтось починає свій ранок з кружки чаю чи молока – журналіст же повинен вмикати телевізор з ранковими новинами, читати газету або ж моніторити інтернет. Адже відомо: хто володіє інформацією, той володіє світом.