Європою блукає привид контрреволюції. Загальний мотив однаковий - євроскептицизм, ламання статусу-кво та інше прагнення розбігтися окремими національними "квартирами". Ще недавно головним порушником європейського спокою нам здавався грецький прем'єр Алексіс Ціпрас=11px, але тепер на тлі своїх колег він здається милим, добрим і "пухнастим".

=11pxПричому це явище існує не лише в рамках континенту. Цей тренд успадковують США і Дональд Трамп, Великобританія і Brexit. А Росія і зовсім осідлала цю ідеологію ще десять років тому, а тому сьогодні радісно аплодує новій хвилі європейської втоми від змін. І на цьому загальному тлі рельєфно виділяється лише одна країна - Україна. Та сама, яка і рада була б втекти в власний придуманий "золотий вік", але в тому й річ, що збігати їй нікуди.

=11px"Немає у революції кінця"

=11pxРосійський історик Павло Пучков пише, що спочатку порядок будь-яких революцій зводився до двох пунктів: характер змін і апеляція до майбутнього. Але в другій половині ХХ століття було характерне те, що нові революції стали швидше контрреволюціями. Їх образ майбутнього відсилав до минулого. Пропонувалося не стільки рухатися вперед, скільки повертатися назад - в якийсь ідеальний "золотий вік".

=11pxСам Пучков пов'язує це з тим, що в кінці ХХ століття майбутнє стало занадто непередбачуваним, щоб його моделювати. Умовне "завтра" перестало бути зрозумілим і люди стали підміняти майбутнє - минулим. На зміну концепту "сьогодні - це недосконале завтра" почала приходити ідея, що "сьогодні - це зіпсоване вчора". І немає нічого дивного, що на прапорах нового тренду прописалися антидемократизм, антисистемність і консерватизм.

=11pxПоставити світ на паузу

=11pxМожливо, тренд контрреволюцій народжується зі страху обивателя перед змінами. Майбутнє непередбачуване, зміни стрімкі, а нова реальність змушує людину "бігти щодуху, щоб тільки залишатися на місці". Всі, хто намагаються осідлати цю хвилю настроїв, пропонують прості відповіді на складні питання. Все це можна помножити на антивладні настрої, критика яких об'єднує тріумфаторів нової електоральної хвилі. У цьому сенсі Дональд Трамп мало чим відрізняється від Марін Ле Пен, а Віктор Орбан - від Роберта Фіцо. У кожному конкретному випадку пропонується повернути країну її громадянам, захистити національного виробника від світового ринку, відмовитися від глобального на користь локального.

=11pxУже не раз звучало - світ змінюється швидше, ніж люди. Все двадцяте століття було епохою боротьби лівих лібералів зі старими елітами. Перші хотіли майбутнього, другі мріяли про консерватизм.

=11pxА потім виявилося, що весь цей "подорослішалий вудсток" сам став істеблішментом. Він сам став новою нормою, а в ролі "порушників" і "бунтарів" виявилися всі ті, хто кілька десятиліть тому був трендмейкером.

=11pxГравці помінялися ролями. І ось уже консерватори оголошують себе новою меншістю, яка протистоїть засиллю рафінованої більшості. Неполіткоректність виявляється в тренді рівно з тієї ж причини, по якій кілька десятиліть тому в тренді виявилася її протилежність. Тому що це битва між "нормою" і "новим". І якщо в ролі "нового" виявляється "старе" - що в цьому несподіваного?

=11pxОптимісти мимоволі

=11pxІ в цій новій реальності Росія виявляється в ролі трендмейкера. Тому що Володимир Путін зробив консервативний розворот своєю програмною тезою ще десять років тому, коли Європа навіть не здогадувалася про власне політичне майбутнє. З тієї самої пори Кремль оголошує своїм союзником будь-якого європейського політика, який готовий виступати з антибрюссельськими гаслами.

=11pxАле в цьому пошуку союзників Кремль упускає важливу деталь: для багатьох євроскептиків дружба з Москвою - лише похідна від їхнього публічного порядку. Вона ситуативна і покликана виконувати роль публічного маркера: якщо наші політичні опоненти Росію засуджують, то ми вчинимо навпаки.

=11pxАле після перемоги на виборах чергового європейського "консерватора" Крим і Донбас зовсім необов'язково залишатися в його політичному кругозорі. Просто тому, що він належить своїй порядку і своїм інтересам. І те, що Москва розглядає як практичну мету - для нього цілком логічно є лише риторичним засобом.

=11pxА ось сама Україна в цьому питанні повністю випадає з нового тренда. На відміну від своїх сусідів із заходу і сходу вона просто не має образу минулого, про повернення в який можна було б міркувати. На відміну від Варшави, Будапешта, Братислави, Парижа або Москви у неї просто немає за плечима якогось "золотого століття", про яке вона могла б ностальгувати.

=11pxВсе її історичне минуле - це існування в складі інших імперій. Короткі періоди незалежності на початку ХХ століття дуже вже короткострокові і трагічні, щоб до них апелювати.

=11pxА визвольні війни часів Богдана Хмельницького відбувалися в надто віддаленому історичному минулому. Його відмінність очевидна: на нього можна спертися лише на рівні риторичного міфу, але вже точно не на рівні рецептів для держбудівництва.

=11pxЄдиний період в історії, до якого Україна могла б апелювати - радянський. Але вторгнення Москви дискредитувало це. Кремль поставив прорадянську етику і естетику на свої прапори, а тому вони стали неможливі для України.

=11pxУ цих умовах Україна приречена вірити в єдину Європу - часом навіть більше, ніж Європа вірить в саму себе. Вона приречена йти вперед навіть тоді, коли її сусіди по ЄС готові зробити кілька кроків назад. Хтось скаже, що це єврооптимізм мимоволі - нехай. Але від цього він не перестає бути єврооптимізм.

=11pxАвтор: Павло Казарін для Української правди