Весна, що набирає усе більших «теп­лих» обертів, виганяє на вулицю навіть найзатятіших «передтелевізорних сидільників вихідного дня». Хочеться просто тинятися поміж квітучих дерев, п’яніти від запаморочливого аромату черемхи, без приводу усміхатися незнайомим зустрічним, ловити в кадр фотоапарата усе, за що чіпляється погляд.
Пообідньої пори в неділю, доки наші хлопці уболівали на стадіоні за «Волинь», ми з донькою подалися до парку. Поволечки брели алеєю, обговорювали усілякі свої дівчачі справи. Віддалік було чутно мелодію соборних дзвонів. І від того відчуття весняного відродження ставало ще гострішим. Нас обганяли поважні пани й пані, галасливі компанії молоді, матусі з візочками.
Першою щось не те помітила донька: трохи попереду нас люди призупинялися, жваво жестикулювали, відтак рушали далі у своїх справах. Коли ж ми підійшли до того місця, на мить просто оніміли. Поблизу доріжки під гарячим сонцем на траві лежав чоловік. «Алкоголіки, ніде від них спокою нема», – бридливо хмикнула екзальтована пані, що тримала під руку імпозантного пана в капелюсі. «Куди та поліція дивиться?! Розвелося бомжів, порядним людям спокійно відпочити не можна», – підтримала її симпатична літня жінка, ховаючи за спину онука. А в мене майже син­хронно з молодою матусею із візочком рука потягнулася до телефона...
Диспетчер служби екстреної медичної допомоги слухавку підняла за кілька секунд. Вислухавши мою не надто струнку тираду про непритомного чоловіка в парку, порадила спробувати його якось привести до тями. Зізналася їй, що боюся... Тоді диспетчер запитала, чи є в цього чоловіка якісь ознаки життя. Так, на його шиї виразно пульсувала жилка. Відтак вона порекомендувала мені попросити когось підняти цього чоловіка. Натовп різко почав рідшати. І тільки один молодик наважився допомогти мені.
Втім усі наші намагання привести бідолаху на траві до тями були марними. «Та що ви з ним панькаєтеся? – скривилася та сама екзальтована пані. – Проспиться й додому посуне». «А якщо в нього серцевий напад?» – несміливо припустила моя «спільниця» з візочком. «Наївна молодь, – стенула плечима пані. – Ай, ходімо, любий, бо ж на службу Божу спізнимося». Немов у відповідь віддалік бамнув соборний дзвін...
Одне слово, диспетчер виклик записала й за кілька хвилин бригада лікарів уже була біля нас. «О, давній знайомий! – трохи прикро поглянула на нас – «чіпів і дейлів» місцевого розливу – медпрацівниця. – Ану, Віталику, піднімайся, в лікарню поїдемо. Знов людей лякаєш». Нещасному підсунули під носа ватку з нашатирем і він почав потроху ворушитися. Завваживши наші округлені очі, лікарка пояснила, що цей чоловік живе недалечко від парку і в такому непритомному стані не ми перші його знаходимо. «Але добре, що є люди, яким не байдуже, – додала з усмішкою. – Бо ж усяке могло трапитися. З будь-ким. Під таким сонцем лежати – і до біди неда­леко».
...Віталика забрали до лікарні. Ми пішли собі далі. Молода матуся, кивнувши нам на прощання, покотила візочка в інший бік. Знову бамнув соборний дзвін... А мені спало на гадку, що цей випадок для всіх, хто був на місці пригоди, став таким собі тестом на людяність.