Про ті митарства, що їх доводиться переживати колишнім бійцям колишньої 51-ї ОМБ, писано-переписано, говорено-переговорено чимало. Втім доля розпорядилася так, що мені на це доводиться дивитися крізь особливу призму. Призму болю. Призму незбагнення. Призму праведного гніву. Бо у квітні 2014 року разом із першою мобілізацією, яку нині називають дикою, війна прийшла у нашу хату. Моєму наймолодшому братові судилося побувати у самому пеклі, у всіх найгарячіших точках Донбасу, бачити, як гинуть друзі, бути заживо похованим під шаром гарячого піску через вибухову хвилю, вижити завдяки побратимам, дістати тяжку контузію, стати бранцем росіян... Він – один із тих «запорожців», яких і досі тягає прокуратура, пишучи-дописуючи томи сфабрикованої справи.
Щомісяця, як по святу воду, ці «запорожці» їздять на суд до Володимира-Волинського. І коли волинянам це не складає аж таких великих незручностей, то хлопцям із Рівненської, Тернопільської областей по півдоби доводиться проводити в дорозі. А вони ж їдуть – пунктуальні й обов’язкові. Хоча от військові прокурори такою пунктуальністю не вирізняються. Скажімо, чергове засідання 26 лютого не відбулося через неявку представника військової прокуратури Запорізького гарнізону. А військовий прокурор Луцького гарнізону, якого суд ще на минулому засіданні не допустив до справи, теж не зміг взяти участь у засіданні на основі тієї самої підстави – відсутності належно оформленого процесуального документа, який відповідає вимогам КПК та підтверджує його повноваження.
Втім навіть до прокурорських каверз можна звикнути. Але годі збагнути, як наша держава однією рукою карає, іншою – винагороджує. Кілька разів братові доводилося їхати на суд наступного дня після вручення чергової медалі…
А тижнів зо два тому, коли брат якраз проходив черговий курс лікування у госпіталі ветеранів війни, дзвінок із військкомату просто «порвав на шмаття». Бо запрошували його... на контрактну службу в доблесних лавах української армії. «Це як таке може бути?! – обурювалася я. – У тебе ж група інвалідності! Як вони тобі таке можуть пропонувати?! Вони що там, списків не складають? Не знають, хто придатний, а хто – ні?!» На мою злісну тираду брат лишень усміхнувся: «Ну, розумієш, в одному кабінеті складають одні списки, а в сусідньому – інші. А звіряти їх команди не надходило... От і видзвонюють усім підряд. Треба показники».
У прокуратури – показники. У військ-комату – показники. А в мене – жахливий когнітивний дисонанс. Бо я не розумію, як можна винагороджувати, караючи. Кликати воювати скалічених цією ж війною. І чому й досі в нашій державі права рука не знає, що робить ліва?..