Майстрів спорту міжнародного класу, які народилися на Волині, не так уже й багато. Анна Войнаровська є однією з таких титулованих спортсменів. Дівчина – майстер спорту України міжнародного класу з художньої гімнастики. Наразі героїня нашого матеріалу працює тренером в спортивному клубі «Спорт-Естет». Про свою успішну кар’єру Аня розповіла Інформаційному агентству Волинські Новини.
До спеціалізованої секції батьки привели мене трирічною дитиною. Першим моїм тренером стала Тетяна Фігель. Користуючись нагодою, висловлю велику подяку Тетяні Петрівні та батькам за подаровану путівку у великий спорт. По правді кажучи, спочатку ледве не пішла стопами мами, яка на досить високому рівні займалася спортивною гімнастикою. Мабуть, так вже було потрібно трапитися, що свою долю я пов’язала з художньою гімнастикою. Маленькою вже їздила за кордон, беручи участь в міжнародних змаганнях. Якщо не помиляюся, вперше побувала в Польщі, неподалік міста Вроцлава. Інколи доводилося виступати не за рідний Луцьк, а за сусідній Львів.
Я зростала дуже хворобливою дитиною, постійно турбували проблеми зі здоров’ям. Також пам’ятаю себе найменшою з-поміж ровесниць. Окрім художньої гімнастики, знаходила час для відвідування секції в басейні, навчалася в художній школі. Плавати я навчилася добре, а от до таланту Леонардо Да Вінчі дуже далеко. Коли мені «стукнуло» 10 років, батьки сказали: «Аня, вибирай щось одне». Я зупинилася на гімнастиці.
У дванадцять з половиною років мене забрали до знаменитої школи Дерюгіних. Розповім як пощастило туди потрапити. Нас, ще зовсім юних гімнасток, відправили на тренувальні збори олімпійського резерву. Зазвичай ці збори проходили в Алушті, але того разу нас завезли до Партеніту. Там мене і запримітила знаменита династія гімнасток, запропонувавши перебратися до столиці, однак батьки попросили півроку «відстрочки». В Києві я прожила до 17 років.
В школі Дерюгіних тренування тривали з понеділка по суботу. Розпочинали заняття о 8 ранку, закінчували о 7 вечора. Навантаження були не з легких, а вільних півтори-дві години ми мали в обідню пору дня. Часто тренувалася пліч-о-пліч з Ганною Безсоновою, Наталією Годунко. Альбіна Миколаївна до нас, учениць, ставилася лояльно, а от Ірина Іванівна запам’яталася надто вимогливою. Більшість часу з гімнастками працювала Лідія Яворська – ця жінка була за маму, психолога, вчителя… Щодня нас кілька разів зважували. Коли раптом набрав зайвих 50 грамів – мусиш їх зігнати. 18-річною я важила 44 кілограми. Після закінчення столичної загальноосвітньої школи повернулася до Луцька, вступила до університету. Як раптом Альбіна Дерюгіна попросила на півроку повернутися до Києва, аби підготуватися до Олімпійських ігор в Пекіні. На жаль, тоді зовсім трішки не висталило сил, аби поїхати до Китаю.Коли повернулася до Луцька, відразу розпочала об’їдатися різними смаколиками, адже в Києві нам забороняли споживати практично все. Пізніше, під час тренувальних зборів, довелося за 10 днів схуднути на чотири кілограми. Схуднула. Приблизно в той самий час менше тренувалася... Не відкрию секрету, сказавши, що професійному спортсмену категорично заборонено різко «зав’язати» з навантаженнями, оскільки можна серйозно нашкодити здоров’ю. Необхідно робити це поступово. 15-річною, через травму, довелося на кілька тижнів забути про гімнастику. Набрати попередню форму було дуже складно. Однак з цим нелегким завданням повністю справилася.
Майстра спорту міжнародного класу я отримала в Португалії. Трапилося це 2006 року. Саме тоді на Піренеях тривав Кубок світу. З дівчатами посіли шосте місце, а потім підтвердили звання майстра спорту, ставши чемпіонками України. На той момент мені виповнилося 16 років. Моя тренерська кар’єра стартувала в ДЮСШ «Спартак», де я допомагала Тетяні Фігель, заодно здобуваючи самостійний наставницький та суддівський досвід. Пригадую як довелося їздити з дівчатками на змагання до Франції – це мій перший закордонний виїзд в ролі тренера.Наприкінці другого курсу університету я вже розпочала працювати фактично самостійно. На перших порах дуже допомагала мама – Войнаровська Наталія. Перша наша група налічувала десять дівчаток, заняття проходили в одному з корпусів СНУ. Надворі буяв березень 2010-ого. Зізнаюся, через трохи я полишила цю справу, заявивши: «Тренером більше не працюватиму!», це було направду тяжко… Але через трохи часу заспокоїлася та зрозуміла, що не уявляю свого життя без дітей, які прагнуть стати справжніми гімнастками. У вересні 2010-ого вдалося набрати нову групу дошкільнят. З 20-ти дівчаток того набору залишилося тренуватися тільки двоє. Інші, не витримавши, залишили гімнастику.
Від грудня 2011 року я та інші наставники навчаємо дітей в НВК № 9. Тренування відбуваються в комфортному залі. Наразі в клубі «Спорт-Естет» нараховується до сотні юних спортсменок віком 4-10 років. Вірю, що в майбутньому вони стануть чемпіонками. Тренуємо дівчаток практично щодня, заняття тривають по 4 години. При зручній нагоді веземо наших вихованок на різноманітні змагання. Ось нещодавно повернулися з Будапешту. В Угорщині мав місце престижний міжнародний турнір. Привезли додому чотири медалі із п’яти можливих. Наприкінці публікації напиши, що на сьогодні я живу художньою гімнастикою, однак вже як тренер.