Власне, нинішня розповідь – те, що є насправді, але, як то кажуть, «недоказуємо».

З 90-х років волинські села вимирають. Молодь не залишається, а ті, хто залишаються – не всі знаходять вихід із безвихідної ситуації. Чим сьогодні живе поліська глибинка, де зроду-віку не бачили асфальту, газопроводів і каналізації? Як не дивно, навпроти старих халуп можуть примоститися сучасні паркани. А вуличні туалети-дучки замінюють унітази.

Таким є одне із віддалених сіл ***ського району рідної Волині. Такі села називають одним словом «Полісся», начебто цим все сказано. За декілька десятків кілометрів від райцентру, зі школою, сільрадою і двома магазинами, без дитсадка, з розваленим-розтягненим колгоспом. І це вся інфраструктура. Ані робочих місць, ані економічних центрів. Ой, пардон. Є тут зо п’ять пилорам (хтозна чи законних) і ще «клюб», де вечорами будуть танці під магнітофон.

Якщо порахувати, скільки селян офіційно працюють, то вийде смішна цифра. Але ось що цікаво: у цих непрацюючих людей може виявитися по два автомобілі, євроремонт, купа недешевої побутової техніки, новобудови, трактори і комбайни…

У рамках децентралізації чим заможніші селяни – тим мають бути заможніші громади. Але от що цікаво: на паперах ці люди не мають засобів для проживання, не отримують зарплати, а, отже, не сплачують податків, і отримують допомогу від держави. Натомість вчителька (доярка), яка пропрацювала в школі (колгоспі) декілька десятків років, отримує пенсію, як і та людина, яка не працювала жодного дня на благо своєї країни.

Власне, це не спроба рахувати чужі гроші. Боже збав. Це спроба пояснити, до чого доведені люди в державі, якій майже 30 років було плювати на те, як живуть її громадяни, як вони шукають способи виживання.

Це спроба пояснити і те, як тісно сплелися беззаконня і законники, як всім до всього байдуже окрім самих себе.

Отже так: сільська школа. Вчителька отримує зарплату в 1200 гривень , і тихенько радіє, що цього року в першому класі буде 10 дітей, тож школу малокомплектною не назвуть. На щастя, є городи. Тож не дивно, що в літню пору руки тридцятилітньої молодої жінки обвітрені, в подряпинах від ожини, не завжди відмивається і чорничний сік. Де тут місце французькому манікюру. А вдома ще двоє дітей, які не ходять в садочок, бо садочка немає.

Колгосп. Розвалився давно. Що не розвалилося саме – розтягнули, хто куди. Якби хтось зважився свого часу провести аудит, то можна було б почерпнути чимало цікавого: як за безцінь продавалися трактори, списувалися сівалки і зникало дизпаливо. Новий корівник швиденько пішов на будматеріали, а тракторна бригада давно зрівняна із землею. А якщо пошарити по обійстях бригадирів, зоотехніків – можна було знайти чимало зниклих речей.

Клуб (будинок культури). Місце, де збирається місцева молодь у суботньо-недільні вечори і на свята. Як відпочиває сучасна сільська молодь – то тема окремого польового дослідження соціологів. Інше питання – чому 25-літні хлопці вже мають 10-річний стаж споживання алкоголю і паління цигарок.

Робота. Щоб заробити гроші доводиться їздити за кордон. І не завжди в рамках закону. В сільських маршрутках нерідко можна почути про те, як і де краще заховати спирт чи цигарки, коли на митниці були «облави», скільки сьогодні коштує спирт і подібне. Або ж про те, як у пана збирали трускавки.

Але гроші можна заробити і на місці. Оминаємо тему сільгоспробіт зранку до смерканку (які не ціняться, не цінуються, не помічаються, якщо ти не фермер), але акцентуємо увагу на іншому: ліс. Ні, не так. ЛІС. Що можна звідти взяти, якщо весь ліс у нас державний?

За рахунок деревини виживає кожне поліське село. О 5 ранку можна побачити, як навантаженим «до відмови» деревиною трактором їде батько, за ним – іншою підводою (трактором) син. І ввечері та сама історія, або й пізно вночі. І з документами тут начебто все гаразд.

Та є одне «але». Схема вивозу деревини сьогодні до неможливості проста. Лісництво видає документи на, скажімо, 30 кубометрів деревини.

З того моменту власник тих документів може возити стільки, скільки хоче. Бо ніхто не контролює, чи ти вивіз 30 кубометрів, чи 300, чи 3000. З одним рахунком можна зробити декілька ходок. А якщо хтось упіймає, варто просто зробити невинний вираз обличчя «лісниканебулонамісцівіннепозначив» і возити далі. Скаржитися? Куди? Кому? Дільничому-кумові, чи лісничому-братові, чи прокурору з яким чаркував на полюванні?

Далі та деревина їде на власну пилораму, де «для особистих потреб» вже заготовлені зо 50 кубометрів дощок. І все починається спочатку. Навіть одноразово сплачений штраф не лякає нікого: за день-другий цей штраф перекривається наваром від чергової оборудки. Тож нічого страшного у штрафі немає.

Ще одна можливість заробити влітку в поліському селі – дари природи. Чорниці, лохина, ожина, гриби. Все це – гроші. За день одна людина можна назбирати чорниць на суму до 300 гривень.

А якщо на промисел іде вся родина – сума щоденного заробітку множиться. Ожина, попри те, що колеться, вартує менше. Але це теж можливість заробітку. Хто купує ці ягоди, не видаючи рахунків, податкових накладних - збирачів ягід не цікавить. Як не цікавить і те, що хтось там заборонив користуватися «брачками» (станками для збору ягід). Головне – назбирати якнайбільше. Бо літо – пора, коли можна заробити достатньо грошей, аби зібрати дітей у школу, обставити хату.

Про те, щоб тут організувати якесь підприємство з переробки чи заморожування ягід, розпочати власний бізнес – ніхто не думає. Село завмерло в анабіозі рабської праці і не чекає ініціативних, креативних людей. Бо який сенс думати про державу (податки ж з бізнесу йдуть до казни), якщо держава не поворухнула й пальцем, аби покарати тих, хто розкрав колгосп, не зберегла овочеконсервний завод, жодного разу не відремонтувала дорогу (благо, що в 50-х роках уміли будувати) і навіть не збирається берегти свій ліс. Державу, яка так і не завершила будівництво меліораційної мережі, залишила її безгосподарною, і в результаті – мережа знищена. Державу, яка дбає більше за малоімущих, ставлячи їх вище за людей, які десятки років свого життя віддали роботі…