Ті, хто народився в радянський час, пам'ятають філософію життя звичайних громадян. Вона полягала в одному дуже простому слові – чекати.

Про це пише Ігор Тишкевич на «Хвилі».

Чекай, працюй, не висовуйся і тебе помітять. Чекай, і рано чи пізно «держава дасть» тобі житло. Чекай, і в кінці життя отримаєш «хорошу пенсію». Чекай, і все зміниться на краще. Якщо краще не стало – значить погано чекав. Ну, чи вороги постаралися – вискочки, які тебе випередили. Вони – породження зла, бо не хотіли чекати і щось робили.

Радянський союз давно «накрився мідним тазом». В Україні навіть йде «кампанія з десовєтизації». Але от біда – звички «в кістки в'їлися». І нація знову чекає. Чекає дива. Не згодні? Мій майдан, пробудження народу – глобальні події ... Так, гасла змінилися. Але давайте гарненько подумаємо.

Перед Майданом вся нація чекала підписи Януковича під папірцем поруч з автографами Меркель і ще кількох європейських дипломатів. Друга частина теж очікувала – покращення вже сьогодні. І ті, й інші не особливо забивали собі голову довгими міркуваннями що, як і чому. Для них головне було дочекатися години Х. І після – рай на землі буде кожному, хто чекав. Одним – «нова країна» відразу після Вільнюса, іншим – союз з братньою Росією і світле майбутнє.

Навіть Майдан починався і тривав під прапором очікування. Навіть студенти – жертви першого розгону – визнавали, що вони збиралися додому.

Владі найлогічніше було б теж зайняти позицію очікування. І все «розсмокталося б» само собою. Приклад? Пам'ятаєте на Хрещатику намети «свободу Юлі!». Вони стояли навіть у перші дні Майдану. Їхній вигляд пошарпаних, порожніх і брудних, якнайкраще демонстрував, з одного боку, рівень активної підтримки суспільством леді з косою. А з іншого – правильність тактики вичікування

– ті протести, які здавалися масовими, «здулися» досить швидко. А бруд на головній вулиці країни ... та почекають ... потім приберемо.

Але був розгін молоді. Вийшли люди, які були обурені діями влади. Тут «очікування студентів» і помилка Януковича зробили свою справу. Адже студенти просто «чекали». І розганяти таку акцію – це за межею добра і зла.

Згадайте акції того часу і їх мотивацію. Про європейський вибір згадували далеко не всі. Лейтмотив у багатьох був іншим – «студенти ж нічого не робили!».

Так почалася повільна українська революція. І якби Янукович чекав, можливо, вийшов би з кризи з мінімальними втратами.

У кінці 2013 достатньо було б відставки міністра внутрішніх справ. Та й пізніше, якби не було періодичних ескалацій, протести мали шанс стиснутися до пари наметів. Що й було «в мирні періоди» Майдану. Тим більше, що лідери політичних партій – трійця на сцені – дотримувалися тієї ж системи координат. Чекати! При цьому пшик з партійним майданом (пам'ятаєте такий наприкінці 2013) їх нічому не вчив.

Але, до честі українського суспільства, за 20 з гаком років після демонтажу СРСР з'явилося нове покоління. Частина з якого вже не хотіла (та й не вміла) чекати. Їх була меншість. Але саме вони висували нові вимоги, формували повістки, які й лякали владу і змушували її займатися нетиповими речами – діяти. Ці дії часто були помилковими – розгін, репресії. І це, враховуючи «очікуваний» майдан, лише збільшувало кількість протестувальників.

Далі сталася війна. Трагедія. Але вона змусила частину суспільства не чекати, а діяти. Це, якщо хочете, позитив в навіть найбільш негативному явищі. І люди, які вже звикнули діяти – основний капітал будь-якого суспільства.

Воно-то так, але в даній ситуації важливо не тільки і не стільки те, що відбувається на фронтах, але і те, що робиться в тилу. Або, якщо хочете, що люди роблять зі своєю державою. Ось тут якраз і проблема. Нація чекає. Чекає швидкого (за місяці) результату реформ. Чекає соціальних виплат вже сьогодні. Найсмішніше, що чекає зміни самої себе. Тобто, ось коли «люди зрозуміють», «всі стануть» ... Тоді мовляв заживемо.

Українці знову чекають

Українці чекають. І питають про терміни. На прес-конференції Порошенко були питання «коли», «скільки». Але було дуже і дуже мало питань «як», «яким чином», «що потрібно зробити».

Уряд робить логічний крок у вирівнюванні тарифів. Але суспільство замість питань «навіщо» і «як» запитує «скільки». Скільки мені дадуть. За те, що я очікую. І починається пісня про субсидії, адресну допомогу. І це замість того, щоб говорити про зменшення витрат. Тобто говорити «як» – щоб менше платити потрібно поміняти обладнання, утеплити житло і так далі. Найцікавіше, що влада навіть запустила програму пільгового кредитування на такі цілі. Реально пільгового – держава покриває частину тіла кредиту, відтак, ви виплачуєте менше, ніж взяли (навіть з урахуванням відсотків). Але ця програма нецікава людям, адже треба щось робити, думати. Це важче, ніж просто чекати.

У глобальному плані – подивіться соціологію. Суспільство чекає. Що хтось (влада, союзники, всевишній) вирішить їхні проблеми. При цьому теза про те, що «хтось нам повинен», не просто сильна– вона задає тон дискусії.

Сильні світу цього повинні, бо Україна відмовилася від ядерної зброї. Європа нам щось винна,бо, мовляв, ми захищаємо її від чогось. Держава винна українцям, бо є влада, є якісь обіцянки (у тому числі покриті пилом історії). Сусідні країни нам винні, бо Україна змінює якісь геополітичні розкладки. Та, врешті-решт, Росія нам винна, тому що відрубала Крим і почала війну на Донбасі. Відповідно головне – дочекатися, коли боржники виплатять по борги. Робити нічого не треба.

Суть очікування в тому, що «я хороший, прекрасний, можу нічого не робити і гарантовано отримаю по своїх потребах». Комунізм одним словом. Сиди тихо – тобі скажуть спасибі. Хто скаже? Партія, Держава, Історія, Всевишній.

Суть очікування –у пасивності. І небажання бачити проблеми. Навіть навпаки – ідеалізація свого власного образу. Українці гідні гарного життя, тому що було багато випробувань. І їх, мовляв, перечекали, пережили. Так, нація збереглася. Але дивно, ті ж шведи говорять, що вони гідні гарного життя, тому що їх предки працювали, вони працюють і думають, як зробити роботу більш ефективною. Американці гідні, бо вони «зубами вигризли» і територію, і правила, за якими живуть. Ні, там ні там немає такого слова, як «очікування».

Суть очікування – пошук легких шляхів. Навіщо думати, як жити краще. Навіщо взагалі ставити питання «як?». Є політик, який пообіцяє, відповість на запитання «що» і «скільки». Його вибрати і знову можна чекати. При цьому, природно, клянучи останніми словами і політиків і державу. Забуваючи, хто вибрав політиків, які приймали закони, які є скелетом державної машини. На наступних виборах – та ж пісня. Знову «що» і «скільки». При цьому задати собі питання «чому минулого разу не вийшло: що Я зробив не так» – страшно.

Не вірите? А подивіться, як приймаються закони в Україні. Є «пакет законів для МВФ», є «закони для безвізового режиму». Дивно, я чомусь думав, що закони приймаються для себе ...

При цьому симптоматично ставлення суспільства до тих, хто робить. Ніби як більшість за реформування країни. І більшість поважає тих, хто щось намагається робити. Але, як говориться, диявол криється в деталях.

Візьмемо соціологію. Поважають волонтерів. Заслужено. Але в масі своїй до тих пір, поки волонтери працюють за принципом «допоміг-віддав» і чекай.Чекай результату. Тих з них, хто намагається «піти вище», сприймають у «штики». Не вірите? Почитайте історію «волонтерського десанту» в міністерстві оборони. Поки волонтери збирали гроші і їздили на передок – були героями. Пішли у владу – продалися «владі».

Винятком поки що є хіба що Григорій Тука. Та й то вже помітний дрейф в оцінках його діяльності. Те ж саме з чиновниками. Можна публічно заявити, що влада дурна, недалекоглядна, антинародна. І отримати купу «лайків в соціальних мережах». Але ті, хто спробував стати владою для того, щоб змінити систему швидко в очах суспільства, стають антигероями. Погодьтеся, дивно, очікувати чогось від влади і крити останніми словами тих, хто пішов працювати заради забезпечення цього самого чогось. Самим при цьому залишатися вдома і чекати.

Чекати і нічого не робити?

Для мене після нового року найкращою демонстрацією ситуації стали три факти.

1. Соціологія фонду «Демократичні ініціативи» та КМІС. Українці чекають від влади «соціального забезпечення» (39%), безкоштовної медицини (30%), забезпечення робочим місцем (29%). При цьому менше 5% готові самі щось робити заради цього. Не кричати «геть усіх», а вимагати конкретних дій. Ось цифри: «підписувати петиції, звернення (4,9%), безоплатно брати участь в агітації, інформуванні громадськості, роз'яснювальній роботі (4,9%), організовувати інших людей на суспільно корисну діяльність (5,8%), допомагати в роботі органам влади (6,4%), контролювати дії влади (8%) ».

2. Тобто чекати – тисячу разів так. Контролювати, задавати питання, допомагати, організовувати таких же – тисячу разів ні. Замість того, щоб відірвати себе від дивана і піти шукати роботу, якщо треба вчитися, чекати поки хтось з німбом на голові не прийде і не запитає «не були б ви такі люб'язні, шановний, піти попрацювати за колосальну зарплату?».

3. Відповідь на одну з моїх статей на Хвилі від Ежена Парессе, де автор вимальовує утопічну картину ідеальної влади в Україні. І в якості методу пропонує «відмову від представницької демократії на користь прямого народовладдя». Це, звичайно, можливо. В умовах активного суспільства, розумних громадян, здатних (і люблячих) аналізувати, прораховувати наслідки своїх вчинків на 10 кроків вперед. Це про сьогоднішню Україну?

4. Пост Олександра Донія та його дискусію з Ю. Романенко на предмет справедливості збільшення заробітних плат чиновникам. Мовляв, вони повинні рости «відсоток до відсотка» відповідно зростанню оплати праці інших бюджетників. Але не це головне – головне подальше листування і фраза «Рівень зловживань депутатів залежить не від рівня зарплат, а від рівня моралі».

Почнемо з останнього. Мораль політиків «нижче плінтуса»? Шановні, а хто їх обирав ?? !!! Рівень моралі депутатів – дзеркало рівня моралі суспільства. Про це я писав. Найбільш яскравий приклад – історія з краденими берцями. Про це писав у статті «простий випадок, або Як українці самі вбивають Україну». Та, зрештою, не буває ідеальних людей. Добрими стають циніки під щільним контролем суспільства. Чи ви вважаєте Лінкольна, Рузвельта, Черчилля «святими»? Але от біда – подивіться на пункт 1 списку. Контролювати владу теоретично готові не більше 8%. А практично діяти (через петиції, організацію, допомогу)

–ще менше. Дійсно, простіше очікувати манни небесної.

Та ось біда. Манна небесна була в історії. Народ обраний її дочекався. Але не завдяки очікуванням. А коли старійшини прийшли до Мойсея і ненав'язливо йому сказали приблизно наступне: «Мойша, тітка Сара, її діти, та й всі навколо трохи голодні і трохи злі. Факт залишається фактом – старий єврей почав таки розмовляти зі Всевишнім і шукати вихід із ситуації.

Визнати проблему і працювати

Тепер про «робити» і про майбутнє України. Робити – мається на увазі думати. Лікування алкоголізму починається з визнання проблеми – «я – алкоголік». Те ж саме стосується й інших хвороб. Діагноз – терапія. І ніяк інакше.

Українське суспільство відмовляється ставити діагноз і собі і своїй країні. Українці – найкращий народ. Україна – Богом дана земля! І крапка!

Відповідно, українці чекають дощу соціального достатку від української держави. А даремно. Бо нема чому проливатися дощем. Грошей немає ні на соціальні потреби, ні на зарплати всім, ні на безкоштовну медицину. Чому так (з картинками і поясненням) писав у тексті «Популізм у картинках, або Чому українці сьогодні не стануть краще жити». Дам коротке резюме. Україна – держава з колосальною кількістю соціальних програм. Гроші на які йдуть з податків небагатьох працюючих. І ось біда, офіційно працюють зовсім небагато. Для наочності наведу картинку з того тексту. Так би мовити графічне відображення соціальної інфраструктури України.



Вам не здається, що в низу – в підставі якось мало людей. Але ж у них забирають те, що потім роздають у вигляді «соціалки всім».

Виходів кілька:

Зробити так, щоб внизу було більше людей. Але це чи піднімати пенсійний вік (і тут суспільство вигукне ТА ЯК ТАК МОЖНА!).

Чекати, поки користувачі інфраструктурою «вимруть, як мамонти». Але це негуманно. Та й самі творці благ рано чи пізно перейдуть в категорію «одержувачі».

Робити дітей. Швидко й багато. Але українцям подобається процес, але не подобається результат. Крім того, велика кількість дітей вирішить проблему. Але не сьогодні – через 18-20 років.

І, нарешті, зробити так, щоб вниз опустилася частина з одержувачів працездатного віку. І щоб люди внизу отримували багато. Тоді й друга група – бюджетники теж отримає. Але от біда: для того, щоб створити таку систему, потрібно подумати. Та зробити. Що вимагає і розуму, і вміння. Але ж суспільство проти того, щоб платити чиновникам. Тобто тим, хто повинен і думати і створювати. Дивно. Я думав, що розум і здібності коштують великих грошей.

З іншого боку, маємо широченне вікно можливостей. Тут тобі і європейський ринок. Тут і зміни в самому суспільстві. Увага до України з боку сильних світу цього. Та, врешті-решт, обставини, що змушують діяти. Тобто, якщо використовувати хоч частину з них, можна домогтися успіху. Якщо ні – чекати ... і проклинати долю / ворогів / зрадників.

Тобто, хочеш жити краще – думай сам. Використовуй можливості, а не очікуй. Організовуй таких, як ти. Створюй структури для зміни умов, системи. Зрештою, не забувай ставити запитання «яким чином». І тоді все буде добре з Україною! Я в цьому впевнений, тому що кількість людей, які думають, діють, і ставлять питання зростає. І ось тут може бути позитивним і очікування – роблячи щось сам, можеш очікувати, що за твоїм прикладом почне робити хтось ще. А там – і результат.