То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світу на хмарі гуля.
…Один він між ними, як сонце високе…
«Перебендя»
 
Українська Земля щедра на Прометеїв і Пророків! Але невблаганна історія, до того ще й неодноразово сфальсифікована усілякими «істориками», - ні! І лише Боже провидіння здатне в умовах, найбільш несприятливих для  становлення українського генія, провести лише Йому відомими шляхами на висоту, з якої вже ніхто, ніщо й ніколи не здатні скинути. Бо висота ця – в душі кожного правдивого українця і передається вона на генетичному рівні з молоком матері, з кров’ю тих героїв-донорів нації, що свідомо віддали своє життя за волю й незалежність своєї найріднішої України!
 
Хочу поділитися з Вами своїм осягненням феномену Тараса Шевченка.
Не шукайте тут пафосу й високих слів – вони недоречні у дні, коли ми, християни, насамперед маємо помолитися за упокій душі Тараса,  бо усе його життя було невпинною молитвою за Україну. Ця молитва неперервна й сьогодні. Вона актуалізується щоразу, коли хтось торкається невмирущих струн його поезій і, наслідуючи сліпого кобзаря, починає бачити очима душі те, що раніше було недоступним і несуттєвим. І тоді – ми прозріваємо! Осягаємо сутність свого єства і буття, стаємо Людиною. Погодьтеся, це найважча робота. А як було тому, хто творив ці безсмертні рядки? Яким болем був він пройнятий, якщо й за сотню літ ми відчуваємо цей біль?
 
Я не ідеалізую й не міфологізую Шевченка. Для мене він - людина поза простором й часом, вкорінена в саме серце України настільки, що здатна провести за собою цим шляхом інших. Правда, шлях цей мученицький і тернистий закінчується на Голгофі Чернечої гори і з усіма необхідними атрибутами такої «подорожі». Хто стає на нього – вже не зверне: він стає благодаттю й прокляттям водночас, без того Шляху вже й ти не ти, без нього усі інші дороги, наче манівці, що ведуть у прірву.
 
Парадоксально, але життєвий шлях Тараса Шевченка схожий із земним шляхом Спасителя. Ні, я не творю собі кумира… Як і Ісусові Тарасові не було місця у своїй Вітчизні. Наче паломник він пройшов по ній, ніде не затримавшись надовго. Постійними були лише спогади й сни у часи життєвих перипетій. А останніх було багато…
 
Рано лишившись сиротою, Тарасик сповна відчув на собі усю ворожість чужого його внутрішній суті світу – жодна жива істота не захищала від нападок зла маленького хлопчика. Але його не полишав Бог, ведучи Своїми шляхами, даючи можливість не лише не ламатися, а навпаки – зростати. Хтозна, якою б була доля Шевченка, якби п’яничка-дячок не змушував його змалечку читати Псалтир, тим самим, хай на несвідомому рівні, відкривати свою душу для осягнення Вищих смислів Божественної суті й істинного людського призначення. І ті живоносні слова впали на сприятливий грунт – Тарас усе життя зростав як християнин, практично усі його поезії та й малюнки є підтвердженням того.
 
Уже в 14 років перед ним розкривається новий світ, починається нове життя, в якому допитливі очі хлопчика жадібно вихоплюють із  сірих буднів козачка на побігеньках  прекрасні статуї в Літньому саду Санкт-Петербурга, а душа, відчувши дивний щем і трепет природи Прекрасного, намагалася примирити його існування із потворністю існування людини-кріпака. І знову провидіння Господнє не залишило Тараса – він стає учнем Ширяєва, «різних живописних діл цехового майстра». Це ще не був Шлях, лише стежинка, яка виявилася доленосною, бо саме на ній молодому Шевченкові зустрілися художники Сошенко, Григорович і Брюллов, які за великі гроші подарували те, що належить людині від народження – волю. І він щедро подякував Богові за цей дарунок – звільнившись від пут кріпацтва, наклав на себе кайдани й вериги мученика за народ. Хто б ще був здатен на таке?
 
Як воно, Тарасе, стати вільним у 24 роки? Вільним у невільній країні, серед тисяч українців, які потерпали від кріпацтва й принижень, втрачаючи у душах надію на звільнення, забуваючи про своє істинне коріння? Як воно, маючи талант до малювання, узяти до рук перо й перетворитись на містичного народного кобзаря, що йде від душі до душі, делікатно торкаючись її найпотаємніших струн, пробуджуючи від летаргічного сну словом правди? Як воно – відчути, що «реве та стогне Дніпр широкий», бо навколо нього божевільний і зурочений самодержавством український народ? Як воно – прийняти виклик і перетворитись на Лицаря Духу, який вдаючи із себе сліпого немічного старця, несе в собі потужний і акумульований заряд волі, наче послання попередніх героїчних поколінь?
 
Безумовно, 1840 рік – рік виходу «Кобзаря » у світ, - знаковий у долі України, адже на повний голос заявив про себе той, хто на сторожі свого народу поставив Слово-Щит, запустив потужний механізм, який на духовному рівні розпочав реанімацію-розкодування української душі на засадах християнських цінностей. 
 
Віками в історії українського народу жив образ козака Мамая, який був ніби предтечею перед з’явою Шевченка. Доля героїв України одна – мученицький шлях і боротьба за свої ідеали й переконання. Тарас Шевченко випив із цієї чаші сповна. Чи знав він на що йде? Гадаю, що цей крок зробив він свідомо, а ставши на Шлях – був вірним до кінця, бо кому ще так як йому боліли ті сплюндровані москалями долі катерин, лілей, наймичок, причинних? Кому ще як йому так безмежно розкривалися таємниці усіх трьох світів, влучно описаних Г.Сковородою? 
 
Тарас із гідністю й шляхетністю прийняв цей виклик! Перечитайте «Перебендю» - ці рядки написані 25-річним юнаком, а здається, що сам мудрий кобзар, якому відкриті усі тайни цього й потойбічного світу, який веде неперервний діалог із самим Творцем, розмовляє із нами своїми думами. Ви вірите у такі співпадіння? Я ні.
 
Його душа потребувала волі й свободи понад усе! Але Тарас, корячись пророчому своєму імені, що означає бунтар, свідомо нехтує й цими найбільшими цінностями в своєму житті, офіруючи їх своєму народові. І коли на його Шляху зустрілися ті, з ким йому довелося співтворити Кирило-Мефодіївське Братство, об’єднався із ними  заради того, щоб кинути виклик російському самодурству-самодержавству! Перечитайте «Закон Божий. Книгу буття українського народу» Миколи Костомарова, одного із братчиків – і ви зрозумієте усю унікальність цих жертовно-героїчних кроків. Здавалося б, працюй собі в Археологічній комісії, розкопуй правдиву історію України, знаходячи кістки й попіл, що залишилися після славного минулого… Лише душу народну не чіпай – небезпечно! Не зміг не бути самим собою!
 
  Усього кілька років волі – і знову обмеження. Росія-матушка не вибачила вільнодумства декабристам-дворянам, де вже вибачить якимось украънцям…
 
Тричі Шевченко пройшов арешти й неволю… Не зламався. Не зрікся. Зріс і піднявся на нові духовні вершини, щоб інших вести за собою. Недарма! Бо багато хто пішов тим шляхом за ним, хоча важко і страшно жертвувати собою заради інших…
 
І, за іронією долі - три роки «волі» наприкінці короткого життя у статусі вже академіка, але… під пильним наглядом поліції.  
 
Чого вони боялись? Може того насіння, що Тарас так щедро засівав на українській ниві під виглядом майже 200 недільних шкіл для наймолодших українців і «Букваря», в якому трьома «китами» були молитви, євангельські тексти й народні пісні? Чи його майже містичної слави Пророка? А може його незламного духу, здатного піднятися до висот християнського всепрощення у «Молитві», благаючи Всевишнього про те, щоб «ниспослав святую силу» і «всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли».
 
Чи любив він тих, хто плюндрував душу народу? Якщо так, то чого повставав сам і вів за собою інших? Очевидно, що любив християнською любов’ю – сутність якої в розумінні природи зла, не властивого людині від сотворення. Він любив людей, як творіння Божі, але ненавидів їхні гріховні вчинки, тому й боровся із ними, а ще - молився і молиться за усіх нас.
 
У неповних 47 років, відчуваючи свою душевну й духовну зрілість написав:
«Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
…Не жди весни – святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить…»
 
Кажуть, що лише праведні люди знають час своєї земної кончини. А він знав? Можливо, бо звідки тоді народилися менш як за місяць до смерті (14 лютого 1861 р.) наступні рядки:
«Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувати
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися, і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас!»
10 березня 1861 року Тарас Шевченко
«…рушив тихесенько
В далеку дорогу –
Над Летою бездонною… »
 і попросив «благословити його славою святою»…
 
До кого зазвичай звертаються за благословенням? До Бога. І він його безсумнівно отримав. Тарас Шевченко сповна виконав своє призначення і, так і не знайшовши собі тимчасового житла на землі, переселився у вічні оселі праведника й мученика, приготовані йому Творцем.  Бо немає гідного місця на землі для таких як він. Усе, що тут існує – замале й затісне для таких велетів. Хіба що вся Україна…Але вона ні тоді, ні, на жаль, сьогодні, не є українською…
 
Дивним чином царські сатрапи дозволили перепоховати його тіло в українській землі, на Чернечій горі над Дніпром, тим самим започаткувавши першу національну святиню українського народу, що став на шлях Відродження.
 
Феномен Тараса Шевченка не буде розгаданий жодним, хто намагатиметься розгадати його наодинці без Бога. Лише з Його благословення та після великої внутрішньої підготовчої роботи, з чистими помислами та душею можна приступати, як до Причастя. Бо лише ті здатні на це осягнення, хто йде жертовним Шляхом пізнання й виконання Заповідей Божих, як це робив усе життя Тарас Шевченко… Його життєва філософія була геніально-простою – небайдужість та співчуття до духовно-економічних проблем свого народу та боротьба із його поневолювачами упродовж усього свідомого життя.
 
P.S. Кажуть, що сьогодні українці мало читають, мало вірять, мало моляться: криза – економічна і духовна… Але попри все, поки реве та стогне Дніпр широкий – українська душа, розкодована Шевченком, жива. Можливо, прийшла пора і нам, сучасним українцям, почати любити Україну так, як це робив Великий Тарас? Бо як ми йому подивимося у очі, коли перейдемо межу Вічності? Чим подякуємо за його жертовність: добрими намірами чи реальними справами?
 Що? Як не звернути на манівці, слідуючи за різнобарвними пророками на день?
Впустіть у серце Кобзаря…