Коли прокидаєшся вранці, а сонячне проміння, мов феєрверк, розквітає перед очима – думати про війну зовсім не хочеться...
 
Навколо шаленіє літо! Буяють барви, наче на мексиканському карнавалі! А з екрана телевізора, інтернет-новин, преси – інформація про ВІЙНУ, РУЙНАЦІЮ, СМЕРТЬ!
 
І пригадується мимоволі, що на Землі постійно іде війна!!! Що за всю свою історію людство жодного дня не жило мирно. Пригадується гегелівське \"єдність та боротьба протилежностей\",  але від цього тим, хто втрачає рідних і близьких, свій душевний спокій і, ще учора затишне помешкання внаслідок війни, знаю, зовсім не легше. Бо біль втрат – поняття якісне, а не кількісне!
І він назавжди…
Пропоную долучитись до розмірковувань на тему означену в заголовку: «Війна і мир або навіщо людям любов».
 
Ми живемо на маленькій блакитній планеті із милозвучною назвою Земля. Одна планета – усі взаємопов’язані, усі сусіди, навіть якщо нас роз’єднує океан. Ми різні  за кольором шкіри, мовою, ментальністю, зрештою, але всі – люди. Однаково народжуємось, однаково любимо q однаково помираємо. Цим ми рівні. І війна для переважної більшості з нас – ТРАГЕДІЯ.
 
Українському народові, напевне, як ніякому іншому на цій планеті, доводилося постійно воювати, щоб жити в мирі. Тому нам добре знайома ситуація, коли «старший брат», «сват» чи «тітка» намагалися і, на жаль, намагаються досі «вирішити» наші проблеми шляхом винищення народу. Орда, геноцид, етноцид і війни, війни, війни…
 
Це наша історія. Можливо, саме тому так багато провідних українських мислителів писали про філософію серця, про мир у серці. Можливо, саме тому наша вітчизняна філософія ґрунтувалася не на абстрактно-космологічних концепціях, а на морально-етичних повчаннях ще починаючи з Володимира Мономаха.
 
Переважна більшість сучасних християнських практик також ґрунтуються на пошукові миру всередині себе і його розповсюдженню навколо. Не випадково з’явилося у сучасному науковому тезаурусі і поняття  «екологія душі». Адже у перекладі з грецької oikos – дім. Нашим душам дійсно потрібен справжній дім, а не темниці й каземати. Американець Ролло Мей влучно назвав наш сучасний світ шизоїдним, тобто таким, де багато недовіри і панічний страх любові. Сумна картина, еге-ж?
 
Сучасні наукові дослідження у сфері нейрофізіології стверджують, що наш мозок здатен адекватно сприймати інформацію лише при певній частоті, у всіх інших станах – цей процес є спотвореним. Ця частота називається альфа-станом, тобто ідеальною рівновагою між правою та лівою півкулями головного мозку. Він, для прикладу, наступає після щирої молитви, коли ми є умиротвореними. Пригадайте собі, як багато помилок здійснюється у стані зайвої напруженості та агресії. Запам’ятайте, що цим – РУЙНУЄМО себе.
 
Якщо ми нездатні адекватно реагувати на процеси, що відбуваються всередині нас і навколо, – ми спотворюємо ці світи. Усе б нічого, але виявляється, що світ наших думок, мрій та уявлень РЕАЛЬНИЙ! І він впливає на нас так само, як і зовнішні, фізичні чи емоційні стани й подразнення. Вчені стверджують, що емоційний біль переживається ще важче фізичного. А ми хіба це враховуємо? Травмуємо агресією себе й інших, не задумуючись про наслідки…
 
То навіщо людям війна? Кому вигідні сльози, страждання і мільярди негативних емоцій? Лише тому, хто шукає не миру, а задоволення власних амбіцій (читай гордині)! Лише тому, хто РУЙНУЄ СЕБЕ.
 
Люди! Озирніться навколо – чому так багато ненависті, болю, сліз і розчарувань??? Чому ми перестали посміхатися й жити у спільноті? Чому так нестерпно гостро реагуємо на образи у наш бік і так цинічно-байдуже ображаємо самі? Де наша емпатія, тобто співпереживання? Ми ж рівні перед Богом, а чинимо наче Каїн із Авелем…
 
Боїмося любити… А  про те, потребуємо любові понад усе. Тому  іноді намагаємось її купити чи знайти якийсь замінник. От лише чомусь ніяк не виходить. Бо в основі тієї «любові» нічого від справжньої Любові немає. Ми самі втрачаємо здатність любити, а нарікаємо на інших. Між тим, світ навколо, як відомо, відображення нашого внутрішнього світу. Правда, цікаво?
 
Ісус учив, що Царство Боже всередині нас. Знаєте що це? Мир у серці й відчуття любові. Коли ти відчуваєш себе багатим, бо усього маєш вдосталь. (Правда,  поняття «вдосталь» у нас усіх різні). Але головне – ти задоволений і дякуєш Богові за все! Ти не клопочешся про завтра, знаючи, що воно саме про себе поклопочеться. Ти віддаєш усе в руки Божі – й лише тоді стаєш справжнім господарем своєї долі: перестаєш бути рабом пристрастей і шкідливих звичок, перестаєш турбуватися й починаєш жити. БО СПРИЙМАЄШ СВІТ АДЕКВАТНО!!!
 
Ні, я не спонукаю Вас до байдужості, ліні, ігнорування відповідальності… Я спонукаю до відповідального відношення до себе як храму Бога Живого. Я спонукаю Вас до ЛЮБОВІ!
 
Якої? Християнської – про це вже багато написано, але ця тема все ще вічно-актуальна. До дієвої, щоденної, справжньої, тієї (УВАГА!!!) – яку ви здатні дарувати іншим. Просто так, бо не можете не дарувати!
 
Винятково, як на мене, розкрив суть і природу любові  німецький філософ і соціолог, представник філософії життя й філософії культури кінця ХІХ – поч. ХХ ст.ст. Георг Зіммель у своєму «Фрагменті про любов». Отож,  «…любов іманентна, я б сказав, формальна функція душевного життя, функція, яка теж, правда, актуалізується зовнішнім імпульсом, але нічого наперед не визначає відносно носіїв цього імпульсу. Це почуття повніше інших, ймовірно – більшості інших, пов’язане із всеохоплюючою єдністю життя». Життя без любові – існування?
 
І ще. «Любов завжди є динамікою, що народжується із самодостатності внутрішнього життя, яка, правда, завдяки своєму зовнішньому об’єктові може бути переведеною із латентного в актуальний стан, але, в буквальному смислі, не може бути викликана; душа наділена нею чи не наділена нею як остаточним фактом, ми не можемо виявити за нею якогось зовнішнього чи внутрішнього рухомого початку... У цьому полягає найглибша засада того, чому надзвичайно безглуздо вимагати від неї будь-якого  посвідчення її прав».
 
І, все-таки, любов існує в нашому практично-реалістичному житті. Спонукає нас виповзати із своїх мушель і любити Життя (читай жити Любов’ю)! Спонукає шукати миру в серці навіть тоді, коли навколо війна. Молитися (теж із любові) за тих, хто потерпає від повені, хто ночує у бомбосховищах, хто живе у стані постійної внутрішньої війни. Не зважаючи ні на що  – поширювати любов і щиро з цього тішитись.
 
І на завершення знову трішки процитую Зіммеля, «якщо розглядати життєвий процес взагалі як розташування засобів, що слугують одній меті – життю, і звернути увагу на просте фактичне значення любові для продовження роду, то й вона виявиться одним із тих засобів, які життя готує для себе із себе самого (виділено мною)».
 
Отож , життя у стані любові – більше, ніж життя.  Любов – необхідний атрибут життя. Їй немає альтернативи. Вище неї немає нічого. Люблячи, ми творимо себе і усе те й тих, що і кого любимо. Ми стаємо Творцями, співдіючи Богові, який нас усіх, без винятку, ЛЮБИТЬ. Любов, входячи у контекст нашого буття, трансформує нас, і ми починаємо усвідомлювати, що якщо Є об’єкт чи суб’єкт любові  ми живемо, незалежно від того, чи взаємна ця любов…
 
А це вже мої рядки:
 
У Твоїм розміренім житті,
Де навіть ризики заплановані,-
Відчуваю, немає місця
Несподіванці та любові.
І руйнується
Диво-світ,
Догорає перо Жар-птиці…
Озирнись і почуй мене –
Це ж ніколи вже не повториться!
 
P.S.  То що Ви, любий читачу, обираєте???