(Люфтація – абсолютне  фізичне, духовне  й емоційне відновлення)
 
Щороку, коли всі ЗМІ навперебій повідомляли про сходження пана Ющенка з народом на королівну Карпат Говерлу, я лише зітхала й казала собі, що мої вершини ще попереду... І акумулювала в собі любов до Карпат, бо не могла цього не робити. Зізнаюся, що пісня гірських рік і досі для мене є наймістичнішою й найправдивішою мелодією, яка дивним чином водночас заспокоює й відроджує до життя.  Хоча і кримські гори (взірця 1990 року) й досі в моєму серці.
 
І ось, коли любов до гір переповнила мене вщент, мене раптом запросили в Карпати. І одразу – в Чорногору! Мою мрію! А ще, знаючи мою романтичну вільнолюбність, пообіцяли політ. Я не повірила. Чесно.  Який  там політ у моєму майже депресивному стані... Але відмовитися не було сил, бо інтуїтивно відчувала, що на мене чекає Відродження. Дивно, правда?
Карпати зустріли чудовою погодою і дивно було спостерігати як досвідчені люди ретельно вкладали до наплічника теплі флізові речі, пухові спальники й теплі куртки. Я ж, одягнена у біленькі шорти й  безрукавку, навіть не здогадувалася, що погода може змінитися майже миттєво. Я була в Карпатах! Бачила їх! Дихала ними! Жила ними! І ні за що не турбувалася! Моя мрія здійснювалася! Хіба звертатимеш увагу при цьому на якісь дрібниці (одяг, їжу...)? От і я про те ж.
 
По обіді ми зайшли у каплицю Переображення на Заросляку, помолились і взяли курс на озеро Несамовите. Чомусь мені дуже символічною здалося, що саме так називається каплиця. Пригадалися мої емоції на Фаворі взимку цього року – окрилення й неймовірна легкість. Молитва була не просто щирою, а полум’яною... І ми пішли у гори.
 
Усе, що відбувалося далі, сприймалося як дарунок Творця. Щедрий і всесторонній, з любові!
 
Краєвиди! Емоції! Політ! Карпати, які так поважно й ніжно схилялися до моїх ніг! Я, рівнинна людина, яка лише прагне вершин, жодного разу не спіткнулася. Було абсолютне відчуття, повернення додому! І усе тут рідне й звичне: захід сонця! дивне підсвічення гір, по яких не страшно ступати в темряві! перша зоря на небі! схід місяця!  озеро Несамовите, культове для гуцулів, в якому ‘твориться’ погода Чорногори й усіх Карпат...
 
За вечерею почула як  Данило, закоханий в Карпати юний галичанин, просив тата, щоб розбудив на світанні зустрічати сонце. Іронічно подумала про себе, що точно не прокинусь так рано...
 
А о 6.30, умившись у Несамовитому і напившись джерельної води з дзюрчика (кришталево-чистого гірського струмка), вже піднімалась на схил, щоб зустріти сонце. І коли перший його окрайчик кокетливо глянув на мене, а потужний вітер, вітаючи новий день, мало не збив з ніг, - відчула себе безмежно щасливою!!! Я дивилась і дивилась як гори поволі знімали з себе нічні пелени, як їхні обриси ставали все чіткішими, як змінювалися краєвиди. Вбирала в себе цю правдиву красу і впізнавала у ній Руку Творця! І молилась, дякуючи Господові за все!
 
Зійшло сонце! І виповнило усе навколо і всередині мене світлом, теплом, любов’ю.
 
А потім я делікатно торкалась ногами  плеса Несамовитого, намагаючись розгадати його таємницю й відчути усю потужну енергетику цього феноменального місця. Вода була тепла і грайлива. І вже нікуди не хотілося звідти іти, бо відчувалася неймовірна спорідненість із цим правічним місцем.
Але хіба можна, побачивши одне гарне високогірне озеро не побачити іншого, більшого й гарнішого – Бербенескула? Ідемо!
 
Чорногора, купаючись у сонячних променях, розкішна й велична! Навколо – намисто із вершин і хребтів, назви обіцяю собі вивчити згодом. Хоча вкладаються у голові вони на диво легко.
 
Зліва – Великі Кізли. Дивлюсь на химерний хребет розцяцькований майже вертикальними валунами, які здалеку видаються майже іграшковими, і, поки інші відпочивають – біжу їм назустріч. Повірте, стриматись не було сили. Відстань, простір, час, сила тяжіння зникли водночас. Знову відчуття невагомості й польту! Карпати щедро дякували мені за мою любов до них. Розкривались і ще більше закохували у себе, звільняючи, тим самим, від штучного і наповнюючи правдивою сутністю буття. Легко і просто, бо це і є найправдивіша функція гір – робити людей Людьми! Тому з такою повагою вітаються на гірських стежках і привалах вже Люди, а не просто туристи чи мандрівники. Люди стають швидше пілігримами, паломниками до найпрадивішого Господнього храму – своєї душі, яка так очищається й розкривається саме в екстремальних ситуаціях. Чомусь постійно мене супроводжували картини Єрусалиму. Ні, я їх не порівнювала – українські й ізраїльські гори, -  я усвідомлювала, що люблю їх однаково, як досконалі творіння Майстра!
 
Потім був перший карпатський двотисячник – Гутний Томнатек. І неймовірно красиве – найвисокогірніше озеро Чорногори Бербенескул, яке спорадично тонуло у хмарах (чи утворювало їх?).  І бесіда з ним про вічне...  І нічна гроза... І абсолютний спокій у душі... Бо неважливо, що від грому й дощу захищає лише тонка палатка, а важливо, що ти – з Богом та ще й у Карпатах! А, відтак, усе буде добре! Третій день, хоча і розпочався сонцем, був різнобарвним як мозаїка. Було усього і сонця, і хмар, і туману, і дощу, і нульової температури, і паморозі (як згодились теплі речі й рукавиці!!!), і абсолютно мокрий одяг, і ...
 
Про це детальніше. 24 серпня 2008 року. Ми повертались на Заросляк, бо погода зіпсувалась невідомо наскільки. Я чомусь тішилась, що Карпати показують ще одну сторону свого єства. А ще – можливості перевірити себе. І ось, коли в абсолютному тумані, який романтично називається НЕГОРА (немає гори), я стояла на якомусь хребті, а мої супутники радилися куди іти далі, раптом з’явилося відчуття абсолютної нереальності й водночас первісної правдивості усього, що відбувається навколо. Я відчула себе богинею, яка на сліпучо-білому полотні, натягнутому між горами, починає творити СВІЙ НОВИЙ СВІТ!!! Як мерехтіли крапельки дощу, нагадуючи танок моїх улюблених янголів... Повірте, якось не зауважувалось промокле взуття й одяг, рвучкий вітер й інші дрібниці. Мені пропонували заховатися в якомусь заглибленні від вітру й негоди, а я не розуміла, навіщо. Навіщо ховатися від СВОБОДИ СВОГО Я, від себе спражньої? Я так довго до цього йшла, ховатися – абсурд! І я знову була щаслива!
 
Чи було важко? Коли любиш важко не буває, бо усе, освячене й осяяне енергією любові, - приносить нам задоволення. Еге ж?
Повертатися з гір було необхідно, але так не хотілося. Пригадувалися слова Висоцького про гори, на яких ми ще не були. Народжуються рядки:
 
Десь далеко у горах
Поселилося справжнє щастя.
Наче fata morgana воно манить до себе нас.
І зростає невпинно
Повернутись туди бажання.
Та чомусь не сприяють
Обставини, відстань і час...
 
 Знову каплиця Переображення. Знову розчулена молитва з палаючим серцем. І - окрилення, яке відчуваю навіть зараз, коли пишу Вам про ГОРИ, ЯКІ РОБЛЯТЬ НАС СПРАВЖНІМИ!
Мрієте про це? Спробуйте! Але з любов’ю – ДО СЕБЕ, КАРПАТ, БОГА, який створив усе й усіх!