Виникнення держави у різних народів відбувається під впливом різноманітних внутрішніх і зовнішніх умов, в залежності, від яких формується той чи інший тип розвитку державного будівництва. Українська державність пройшла в процесі свого розвитку ряд етапів, кожен з яких мав свою історичну специфіку. У цьому контексті особливо символічним є Акт Злуки, проголошеного в Києві на Софіївському майдані 22 січня 1919р.

Схвалення цього об'єднувального акту логічно продовжувало весь попередній досвід національно-визвольної боротьби українського народу. У вітчизняній історії є дуже небагато фактів такої суспільної значимості, у яких би так переконливо та масово проявилось віковічне прагнення української нації до об'єднання всіх етнічних українських земель в єдину соборну державу.
Саме тому так прикро усвідомлювати сьогодні, що ті ж проблеми далекого 1919 року, які стояли перед українською нацією відразу після закінчення Світової війни, через 95 років практично залишились незмінними: розрізненість мовна, релігійна, ментальна та територіальна. А головне, що тогочасні політичні сили, як і нинішні політичні партії, ставили власні приватні та кланово-партійні інтереси вище за загальнонаціональні.

Егоїстичний хуторянський менталітет домінуючих політичних сил не дав тоді і не дає сьогодні піднятись над власними амбіціями. Потужний сплеск національного духу 22.01.19 продемонстрував могутні рушійні джерела ідеї єднання, засвідчивши її позачасову актуальність. Не хочеться вірити, що нинішній Майдан-2, як спалах творчої енергії мас, може не отримати подальшого практичного оформлення, закарбувавшись у пам'яті, як і Помаранчевий Майдан -1, лише яскравим прикладом соборності в Україні, яка так і не спромоглась тоді стати соборністю реальною.

95 років тому переможці Першої світової війни безжально розкраяли споконвічні українські землі між Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною та СРСР. І знадобилось довгих та надзвичайно кривавих 70 років, щоб споконвічна мрія українського народу здійснилась. Під час Української революції 1917-1921років одна частина української політичної еліти тягнулась до Європи (Антанти), сподіваючись знайти тут справедливе визнання, захист та допомогу. Друга частина українського соціуму шукала підтримку у вчорашній Російській Імперії, яка на той час вже була більшовицькою Росією. І сьогодні практично нічого не змінилось: дилема цивілізаційного геополітичного вибору Україною між ЄС та Росією обумовила нинішній Майдан. Як тоді, так і сьогодні, сусідня Росія швидше прийшла нам на «допомогу»: тоді у вигляді військової комуністичної агресії, а сьогодні затягуванням України у Митний Союз та ціновим пресингом на російський газ. А відтак цілком закономірно, що ми й досі маємо ті ж виклики та проблеми, що і 95 років тому. Проте, очевидним є той факт, що Акт Злуки наочно довів безсилля всіх багатовікових спроб роз'єднати український народ, регіонально протиставити українців один-одному, змусити служити чужим для них цілям.

Як ЗУНР так і УНР у 1919 р., м'яко кажучи, не викликали симпатій, а породжували ворожість у сусідів і нерозуміння у провідних світових держав, які вирішальним чином формували тогочасний світовий устрій. Антанта з метою повернути собі царські кредити підтримувала відродження неподільної Російської імперії, а тому логічно підтримувала білий рух, який і чути не хотів про якусь «малороссийскую автономию». А сусідня радянська Росія взагалі перебувала з УНР в стані війни. Ці різні орієнтири досягли повністю антагоністичних меж, а прокомуністичні сили всередині самого українського соціуму отримали масштабну військову підтримку з боку РСФСР.

Сьогодні «Арабська весна», яка декілька років тому переможною ходою пройшла по мусульманських країнах Близького сходу має всі шанси перерости в «українську зиму». Досьогодні у Сирії не припиняється кровопролиття в ході повномасштабної громадянської війни із злочинним диктаторським режимом президента Башара Асада і за 2 роки в конфлікті загинуло 150 тис. сирійців, а ще кілька мільйонів стали біженцями.

Уже на Майдані з'явились перші людські жертви, а кількість переломаних міліцією кінцівок, вибитих очей та отруєнь сльозогінним газом не піддається точному підрахунку. Виникає логічне питання: що буде завтра?

Стабільна і відносно багата Югославія (СФРЮ) у 90-х роках перетворилась на регіон кривавої бійні у центрі Європи з багатосоттисячними жертвами. І міжнародні організації заледве змогли пригасити масштабність війн на Балканському півострові. Українська влада відгородилась від свого народу численною охороною, автомобільними кортежами, межигір'ями та золотими унітазами. Владі вже немає, що хотіти, а мільйонні маси пересічних українців заледве зводять кінці з кінцями, животіючи на 1.5 тисячі грн в місяць. Заклики президента, прем'єра та генерального прокурора до українського народу зберігати спокій виглядають цинічно-тьмяно, а відмова від переговорів провокує нові конфлікти. На мільйони протестуючих не вистачить усіх підрозділів МВС та СІЗО. І хто може спрогнозувати, що буде, коли через безвихідь та людські жертви народ візьметься за кухонні ножі, селянські вила та каміння - зброю пролетаріату?