Чимало справ можна зрозуміти, порівнявши одну з іншою. Так би мовити, оцінити за аналогією. Порівняння є найдоступнішим способом пізнання.
Дискусія з приводу спорудження в Луцьку пам’ятника Степанові Бандері нагадує дискусію з приводу голодомору 1932-1933 років. Спочатку радянська влада, а слідом за нею всі «свідомі» радянські люди стверджували, що ніякого голоду в Україні не було. Все це, мовляв, вигадки ворогів країни совєтів.

Характерно, що в ті часи голод найзапекліше заперечували «свідомі» радянські люди, а компартійні та державні структури лише, так собі, піддакували. Цього слід було очікувати від суспільства, в якому панував комуністичний дух та комуністичний спосіб мислення. Це було суспільство, матір’ю якого була компартія, а батьком КеДеБе.
Проте, численні факти масової загибелі людей від голоду переважили інфантилізм «совків» (так незабаром стали називати «свідомих» радянських людей). Прийшла „перестроєчна” гласність і всі совєтські засоби масової інформації повідомили, що голод такі був. Москва дала добро на визнання цього факту, і Київ полегшено зітхнув.
Проблеми приховувати голод вже не було. Але прийшла інша, складніша проблема – як пояснити причину голоду. Совєтські люди, разом зі своєю «мамою» і «татом» почали напружено думати. Особливо напружувались провідні журналісти, історики, «ветерани» війни та праці. Від напруження народилось „пояснення” голоду. І всі полегшено сказали – голод був, але через нищівну посуху.
Проте, знайшлись «зайди», які перевірили – була чи не була посуха, і документально встановили, що ніякої посухи не було. А це означало, що голод був голодомором, бо спричинила його не природа, а радянська влада. За таких даних навіть початківець, чи то історик, чи то юрист, могли зробити висновок про те, що факт масової загибелі людей через відсутність їжі, відсутність їжі в селі, в людей, які її продукують є фактом вчинення злочину державної влади проти громадян. Злочинність підтверджується вже лише тим, що впродовж тривалого часу селянам не було надано продовольчу допомогу, принаймні дітям, жінкам, старикам аби врятувати їх від голодної смерті.
Законодавство будь-якої країни передбачає кримінальне переслідування щодо осіб, які не надали допомогу людині, якій загрожувала фізична небезпека. Вже не кажучи про відповідальність за бездіяльність.
І ось тоді «свідомі» зіткнулись з найважчою для себе проблемою – СРСР наче розвалився, Україна проголосила незалежність, московського контролю немає, київських вказівок теж, то як пояснити бездіяльність держави, яка спричинила масову загибель українських селян. Знову почали напружено думати. Розгорнувся останній, третій етап дискусії, а саме, як кваліфікувати дії влади під час голодомору. Як помилку влади? Це можна пояснити «молодістю країни совєтів», «недосвідченістю керівництва», «складною міжнародною ситуацією», «економічними негараздами». А можна сміливіше – недбалістю. Мовляв, в Москві все робили правильно, а обласне, тобто місцеве компартійне та державне керівництво недопрацьовувало. Тобто, бий своїх, щоб чужі боялись.
Проте, якщо взяти до уваги, повну підпорядковуватись радянського регіонального керівництва московському, те, що обласне керівництво, а на початку 30-х років минулого століття поготів було московськім «гвинтиком», то навіть комуніст зрозуміє, що голодомор був спланований центральною державною владою, а тому підлягає визначенню, як геноцид проти українського народу.
Після судового рішення Апеляційного суду міста Києва у справі №1-33/2010 (головуючий-суддя Скавронік В.М.), у якому визначено організаторів голодомору, читай – геноциду, «свідомі», окрім комуністів і затятих регіоналів, сказали – так, звісно, це геноцид.
Що відбулось? Три етапи первинної трансформації суспільної свідомості українців:
- перший – визнання факту голоду на Україні 1932-1933 роках;
- другий – усвідомлення того, що голод був голодомором, оскільки стався з вини правлячою політичної сили;
- третій – голодомор був геноцидом – свідомим, спланованим винищенням етносу в особі його складової – селянства. Голодомор - є жорстоким умисним злочином, спрямованим проти українців.
Три етапи переформатування свідомості. Шлях від невігластва, через прозріння до усвідомлення суті питання. Той, хто пройшов ці етапи частково перестав бути «совком» – продуктом відомих «мами» і «тата».

А тепер про пам’ятник Степанові Бандері.
Теж три етапи!!!

Етап перший – ставити чи не ставити в Луцьку пам’ятник Степану Бандері!? Обговорювалось це питання здебільшого на кухнях, у тісних компаніях і зовсім не як у шекспірівського Гамлета: «бути чи не бути»!? Радше з позиції – «воно то хочеться, але страшно». А тут ще Москва та коли не коли Варшава, нагадують – «ви там дивіться…»… „От Винниченку можна, Грушевському можна. Про Петлюру треба подумати. А Бандері… потім, років… за п’ятдесят. Коли помремо і нічим вже не ризикуватимемо. А наші «свідомі» нащадки, візьмуть і поставлять. Ух!!!». А тут ще лавина публікацій: «Бандера терорист», «Бандера радикал», «Бандеру діаспора не сприймає», «Бандера співпрацював з нацистами», «Бандера антидемократ». Читає «свідомий» українець і думає: «я не терорист, я не радикал, проти мене діаспора нічого не має, я з нацистами не співпрацював; я уже демократ, бо народився після війни, був піонером, комсомольцем і трохи в КПРС».
Етап другий – пам’ятник ставити! «За згадку про Бандеру влада не карає, значить можна ставити. Нехай стоїть. Потім перед нащадками можна буде похизуватись своєю сміливістю».
Але тут спалахнула наступна дискусія – яким має бути пам’ятник? А що може придумати і запропонувати вчорашній «совок», який боїться розлучитись зі своїми страхами? «От якби питання пам’ятника, як питання голодомору вирішив Київ!!! А то потім за самостійність рішення ще прочуханку дадуть, бюджетом обмежать. Може запропонувати маленькій, непомітний, декоративний пам’ятник, десь у скверику».
Ну зовсім, як за часів СРСР. Влада і її народ визнавали Тараса Шевченка. Щороку видавався Кобзар, «не біда» що з купюрами. Зобов’язаний був редактор державного, підконтрольного компартії видавництва підправити поета, позбавити його деяких націоналізмів та лібералізмів.
Не забороняли і пам’ятники кобзарю встановлювати. Але які? На всю Україну було не більше п’яти пам’ятників, а решта, по суті, садово-паркові скульптури. В Луцьку був вагомий, гранітний пам’ятник В.І.Леніну в центрі міста і гіпсове погруддя Тарасові Шевченку в районі цукрового заводу. А коли запропонували встановити нормальний пам’ятник Шевченку біля головного корпусу Волинського університету знявся ґвалт колишніх: «Навіщо? Чим ми тоді відрізняємось від совєтів? Нам не треба монументів Шевченку в кожному місті, це по-совєтьські».
Унікальна логіка – щоб відрізнятись від совєтів, треба все робити навпаки їм. Проте, совєти, попри повну абсурдність своєї доктрини, протримались 74 роки, зберегли свою територію та виховали мільйони «совків». Як їм це вдалось???
Вдалось, бо в совєтському керівництві було чимало грамотних людей, які вивчали світовий досвід, добре знались на людських чеснотах та вадах, а тому не шкодувала радянська влада коштів на величні монументи вождям. Дуже великі Леніну, Сталіну, трохи менші за розміром іншим, не репресованим більшовикам. А вже за ними, за розмірами та місцями розташування слідували інші, дозволені владою, особи.
Пересічний народ архітектуру, мистецтво, історію та психологію не вивчає. Народ гроші на прожиття заробляє, а тому не замислюється, наприклад над тим, чому архітектура церкви відрізняється від архітектури залізничного вокзалу, чому на культові споруди витрачалися колосальні кошти, за які можна було б нагодувати тисячі голодних, вилікувати сотні хворих. Не замислюється, чому храми споруджуються в місцях, де збирається багато людей.
До всього, ті хто ледве зводить кінці з кінцями, голодує на пенсію, ті, хто раніше не мав змоги читати Біблію, а тепер лише на серіали має сили – не знає, чому народи, які добилися незалежності встановлюють величні пам’ятники борцям за державність.
Немає жодної держави, в центрі столиці якої не височіли б пам’ятники національним героям. Це, по суті, не пам’ятники героям. Це пам’ятники людям, які уособлюють ідею держави та державної незалежності.
В СРСР повалили всі пам’ятники царям окрім Петра І і Єкатєріни ІІ. Чому? Бо це символи російської державності. В кожному місті встановили пам’ятники Леніну. Чому? Бо це символ, уособлення радянської держави.

Хто є уособленням української держави?! Чий образ повинен щодня нагадувати громадянам, що вони живуть в незалежній Україні?! Очевидно, як білий день: Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Степан Бандера.
Усіх трьох об’єднує безкомпромісність та нонконформізм у справі української незалежності.
Іван Мазепа – гетьман України, обласканий Петром І, до смерті міг би купатись в багатстві, славі й владі (він був таким заможним, що йому навіть хабарів не треба було брати). Іван Мазепа повстав проти імператора заради незалежності свого народу, але був зраджений царськими холопами українського походження, які не могли поміняти кормушку на свободу.
Тарас Шевченко – народженій в кріпацтві, викуплений на волю, вихованець найпрестижнішого навчального закладу імперії, помітний в столиці художник, міг би до кінця своїх літ розкошувати, гасати по балах, крутити романи, малювати солоденькі пейзажі та романтичні портрети. Але почав писати вірші, та ще «малоросійськім наречієм». Та якби ще тільки це. Україномовних поетів на той час вже не бракувало. Шевченко сотворив образ вільної України, а що найголовніше – образ вільного духом українця, за що отримав сім років солдатчини, без права на творчу діяльність. Імператор вирішив перетворити поета на маріонетку. Не врахував тільки, що деяких поетів можна перетворити на маріонетку, а Кобзаря – ні.
Степан Бандера – син священика, в статках не купався, але мав можливість здобути освіту, сан і безбідно прожити життя, як прожили сотні служителів Церкви. Але включився в боротьбу за державну незалежність. Ризикував життям, здоров’ям, втратив рідних, які поплатились життям тільки за те, що були в родинних стосунках з Степаном.
Хто з прихильників пам’ятника Степанові Бандері у вигляді скромної скульптури зміг би прожити своє життя так, як прожив він??? А уявімо! Приходить на Галичину в 1939-му совєтська влада. Бандера, аби врятувати своє життя, йде на співпрацю з НКВС. Його б прийняли – він багато і багатьох знав, мав неабиякий організаторський хист, боровся з «панською» Польщею, совєтам нічого поганого не встиг зробив, конфліктував з правим крилом ОНУ. Бандера міг би стати агентом НКВС, згодом отримати військове звання, радянські військові нагороди. Після війни вступити в КПСС, жити на державній дачі, викладати у виші КДБ.
З Бандерою цього не сталось, але сталось з тисячами українців. Сталось таке з прямими нащадками куркулів, ОУНівців, УПівців, які йшли в КДБ, комсомол, робили партійну кар’єру, зрікались батьків, рідних, писали доноси на братів і сестер, сусідів, «патріотичні» вірші, потайки, на кухні любили Україну і цілодобово ненавиділи усіх, хто не прогнувся перед комуністичною владою. І ось вони при владі. На свято вдягають вишиванку, славлять героїв і навіть не проти скульптури Бандери. Але маленької скульптури – як вони.
А тут ще підказки «північних» консультантів через чинних чиновників, якім важливо, щоб якнайповільніше формувалась українська політична нація. Вони знають, що авторитет Бандери вже не підірвати, але ще можна перетворити Бандеру на садову бутафорію, і тоді ще одне покоління отримає образ карлика замість героя.
Етап третій – де встановити пам’ятник? Знову дискусія.
Що може придумати людина, яка більшу частину свого життя любила Україну на кухні, або взагалі не знає не відає від якого народу вона походить?! Така людина висловлює здогадку – пам’ятник слід розмістити – в СКВЕРИКУ!!!
Монументи в скверику не ставлять. В сквері можна поставити, наприклад, скульптуру невідомого депутата, бідного власника шестисотого мерседесу або просто лавку для сидіння. Монумент встановлюють в людному місці, і треба сказати, що вибір з РАГСОМ є найвдалішим.
Коли людина бачить ікону, вона згадує Бога. Коли людина бачить фото батьків, вона згадує дитинство. Коли людина бачить пам’ятник Тарасу Шевченку, вона згадує Україну. Коли людина бачитимете пам’ятник Степанові Бандері, вона згадуватимете про незалежність держави, в якій живе. А оскільки цей пам’ятник бачитимуть молодята, що йдуть брати шлюб, то все менше і менше в Луцьку народжуватиметься хохлушек і хохлов, а все більше українок і українців.

Слава Україні! Героям Слава!