Українська держава вступає у 20-й рік своєї Незалежності. Здавалось би, маємо втішатися, що країна переживає такий ювілей. Але думи – невтішні, бо на 20-му році незалежності маємо окуповану країну. Окуповану чужинцями, та доморощеними яничарами, які по шматках розривають її…

Ніколи не погоджуся з тими, хто каже, ніби наша незалежність впала нам несподівано, як сніг на голову в серпневу спеку 1991-го. Вона вистраждана роками і поколіннями найсвідоміших українців, які віддали свої життя, аби цей день настав. І ці багатомільйонні жертви – ціна нашої незалежності. Вона дана нам не як манна небесна, а як чергове випробування на політичну та ідеологічну зрілість.
За ці роки українці досхочу находилися стежками нашої націонал-демократії, яка посадила на президентський престол спочатку «фарбованого лиса» Кравчука, потім «червоного директора» Кучму, а тоді змусила зневірений народ повірила в те, що «багаті допоможуть бідним», а «бандити сидітимуть в тюрмах»…
Хто де сидить – ми сьогодні бачимо. Чомусь, як леза хірурга, так звані демократии жахалися люстрації, яка б забороняла комуністам обіймати державні посади. Хоча в країнах Прибалтики люстрацію успішно зробили – і тепер не мають проблем із тим, що в їхніх державах можуть прийти до влади антидержавні сили.
Як писав колись наш великий Пророк Тарас Шевченко, «доборолась Україна до самого краю…» Усуваючи від влади Кучму на велелюдному Майдані, ми так і не усунули причин, які породжують кумізм і кучмізм. То чому сьогодні дивуємось, що кучмізм повертається, причому в набагато гіршому, виродженому варіанті?
Кучма був типовим представником пострадянської епохи, з усіма її «совдепівськими» атавізмами та рудиментами, згубними для національних інтересів суверенної держави. Свого часу він очолював крупне стратегічне підприємство військово-промислового комплексу – завод «Південмаш». Прийшовши до президентства, Кучма сприймав Україну як той самий великий завод, своєрідну «вотчину», в якій один цех був прибутковим, а інший – допоміжним. Проте він не поспішав ці цехи продавати, а раптом колись знадобляться?
Янукович перевершив Кучму, бо поводиться як нечесний торгаш: поманив цукеркою, нібито все робитиме «для людей», тільки забув уточнити, для яких саме. Обдурив виборців, хапнув Україну – і думає, кому ж її якнайшвидше «загнати»? І продає першому-ліпшому за безцінь. Росії – Севастополь і Чорноморський флот, Америці – збагачений уран, Польщі – героїку Романа Шухевича і Степана Бандери…
За великим рахунком, Янукович переміг не взимку 2010 року, а вже за лічені місяці після Майдану. Він став почуватися переможцем уже тоді, коли не було покарано жодного фальсифікатора тодішніх президентських виборів, коли не відкрили кримінальної справи проти жодного учасника сепаратистського з’їзду у Сіверсько-Донецькому. Він став очевидним переможцем, коли Ющенко підписав із ним так званий Універсал національної єдності. Той же Ющенко власними руками зробив Януковича прем’єр-міністром України…
Нічому не навчила «помаранчеву» владу і зрада Мороза, Кінаха та йому подібних, які тоді стали першими депутато-«тушками» – ганьбою, тодішні масштаби якої не порівняти з сьогоднішніми. Наслідки всього цього – очевидні: на чолі держави сьогодні – окупаційна адміністрація, керована з Московії. Україна окупована…
Ці роки української Незалежності ввійдуть в історію як гіркі уроки того, до чого призводить лібералізм. Партія регіонів зі своїми сателітами в особі «слабо-сильної» партії Тігіпка змогли узурпувати владу тільки тому, що так звані «помаранчеві» політпроекти ніколи не були ідеологічними. Вони були такими за своєю суттю, як і партії Януковича й Тігіпка, – політпроектами олігархічних кланів, забарвленими у патріотичну риторику. Звідси – і пандемія політичних зрад, охрещених «тушками» – бездушні випотрошені безхребетні тулуби...
Здавалося б, усе пропало, як зойкнула в емоціях неперевершена майстриня політичного популізму Тимошенко. Для неї дійсно все пропало – її фракції в парламенті та місцевих радах «розлізлися по швах», абортувавши депутатів-перебіжчиків, які зрадили національні інтереси України, помінявши інтереси своїх виборців на власні тимчасові вигоди. Когось поманили посадами, хтось побоявся втратити свій бізнес і перебіг служити олігархічним кланах із Партії Регіонів. І сьогодні ці «тушки» разом із Азаровим та Тігіпком викачують із простого люду останні копійки, піднімаючи ціни на газ, електроенергію, підвищуючи тарифи й нагнітаючи податковий прес на дрібний бізнес…
Прикладом такого «тушкування», на жаль, стала і Волинська обласна рада, яку за весь період її останньої каденції роздирали внутрішні чвари. Найчисельніші її фракції в обласній раді – БЮТ, «Наша Україна» та УНП, – яким довірили представляти свої інтереси волиняни, здебільшого керувалися не інтересами територіальної громади, а інтересами своїх бізнес-середовищ. Тому й займалися переділом майна волинської громади – санаторію «Пролісок», Луцького аеропорту, шацьких пляжів, лісових угідь та піщаних кар’єрів. Ділили – не поділили, бо ж постійно хтось залишався «за бортом», тож намагався або зірвати сесію, або ж «набити собі ціну»…
Сьогодні ж волинську землю і майно хочуть забрати собі ще й вірнопіддані режиму Януковича. Якими б красивими гаслами про «Рідну Волинь» та любов до неї вони не прикривалися. Волинські реалії з точністю відображають загальнодержавні тенденції, які можна назвати одним словом – тотальний дерибан…
Уся політика уряду Азарова-Тігіпка сьогодні спрямована на знищення в Україні середнього класу, який в усіх цивілізованих країнах становить основу громадянського суспільства. Бо середній клас – самодостатній, він здатен утримувати і молодь та студентство, і пенсіонерів та малозабезпечених, котрі не можуть самі заробити на шматок хліба і до хліба. Він, середній клас, у них визначає дії влади, а не вона, як у нас, – диктує дрібному і середньому бізнесу свої «правила гри». Спрямовані на подальше збагачення крупного монопольно-олігархічного та кримінального бізнесу.
Та українофоби все ж прорахувалися: вони недооцінили одвічного прагнення українців до Свободи, прагнення бути вільними людьми, адже назва Волинь ототожнюють зі словом «воля». У найбільш непевні часи волиняни завжди показували приклад великої звитяги і самопожертви в ім’я своєї Нації і Держави. Найкращі сини і дочки нашого краю лягали кістьми під Берестечком, скроплювали кров’ю стіни Луцької тюрми, зроджували Українську Повстанську Армію і гуртували найвелелюдніші майдани на зорі нашої Незалежності два десятиліття тому.
Щиро вірю, що ми будемо гідні славної історії нашого краю. Волинь ніколи не ляже під чобіт будь-якого окупанта – ні зі сходу, ні з заходу. Кров наших предків стукає до нас із закликом продовжувати боротьбу і не віддати владу на Волині антиукраїнським силам, під якими б звабливими назвами вони не маскувалися. Волиняни – вільні люди, і ніколи не будуть рабами. Маємо не допустити, щоб на місцевих виборах владу на Волині захопили вороги нашої Нації і Держави. Бо хто ще захистить наші права в місцевих радах, як не єдина справжня сила українців?
Із днем Незалежності, Українська державо! Слава Україні!