Після 20 років на швидкій волинський медик два роки відслужив у ЗСУ

Старший лікар з медицини невідкладних станів КП «ВОЦЕМДМК» Аркадій Шостак все своє професійне життя присвятив медицині. А після початку повномасштабної російської агресії був призваний до лав ЗСУ. Доброзичливий, людяний, принциповий, із загостреним відчуттям справедливості.

У інтерв’ю, яке публікує «ВОЦЕМДМК», Аркадій Іванович розповідає про свій життєвий шлях та яким має бути хороший медик.

– Аркадію Івановичу, розкажіть про ваші перші кроки у медицині.

– Родом я з села Скірче колишнього Горохівського району. Після закінчення школи у 1979 році я поступив у Луцьке медичне училище і здобув спеціальність фельдшер. Потім два роки відслужив в армії, де займав посаду санітарного інструктора. Далі було шість років навчання у Київському медичному інституті імені Богомольця і два роки інтернатури. Ще під час навчання у вузі працював у Національній дитячій спеціалізованій лікарні «Охматдит». У 1994 році повернувся на Волинь і почав працювати дільничним лікарем-терапевтом Шклінської амбулаторії Луцького району. Амбулаторія обслуговувала десять сіл в радіусі до 17 км і понад 3500 людей. З одного боку, це була хороша практика, а з іншого – чимале навантаження для молодого медика. Через десять років, у 2004-му, перейшов на роботу до Луцької станції швидкої медичної допомоги лікарем реанімаційної бригади. А перед війною перевівся на посаду старшого лікаря Центральної оперативної диспетчерської, де й працюю донині.

Читати ще: «Забрати Рибака за будь-яку ціну – живого чи мертвого». Спогади про сержанта-десантника Андрія Климюка

– Ви працюєте на «швидкій» вже двадцять років. Що можете сказати про цей час?

– Коли працював дільничним лікарем, доводилося стикатися з різними ситуаціями. Були пологи вдома, травми, інсульти та інфаркти. Тому адаптація на новому робочому місці не зайняла багато часу. Звісно, у екстренці є свої нюанси. Ти не знаєш, яким і коли буде черговий виклик. Тому потрібно вміти швидко реагувати на ситуацію і бути готовим до всього. Це додатковий адреналін. Скажу чесно – боявся дитячих викликів. Адже правильно зрозуміти, що турбує дитину, буває набагато важче, ніж дорослого.

– Повномасштабна російська агресія вплинула на життя кожного українця. Як сталося, що ви змінили рідний автомобіль «швидкої» на армійський побут?

– У Київському медичному інституті в мене була військова кафедра. Я закінчив вуз зі званням лейтенанта медичної служби. Згодом отримав звання капітана. У вересні 2021 року, коли міжнародна обстановка навколо України ставала все більш напруженою, брав участь у чергових навчаннях на посаді начальника медичної служби бригади. Після нападу росії на Україну, почали активно формуватися нові військові частини. І вже 6 березня 2022 року мене призвали до лав ЗСУ на посаду начальника медичної служби 68-ої бригади. Командиром бригади тоді був полковник Юрій Беляков. Він спитав мене: «Потягнеш»? Я відповів: «Спробую». Так і розпочалася моя служба. Звісно, раніше я проходив військову службу в інституті. Але це небо і земля, якщо порівняти її з реальною армією.

– Що найбільше допомагало долати труднощі у перші дні великої війни?

– Знання, що ти захищаєш свою країну, свою землю, своїх рідних, друзів, колег. Відчуття почесного громадянського обов’язку та віри у справедливість боротьби з російськими загарбниками. Як тоді казали: а хто, як не ми.

Читати ще: «Всі чоловіки з моєї родини стали на захист Батьківщини», – воїн сталевої сотки на псевдо Білий

– Яким був ваш шлях у ЗСУ?

– Після розгортання нас перевели під Вугледар на Донеччину. Мені довелося формувати медичну роту та медичні пункти батальйонів. Чисельність бригади тоді становила понад 3000 особового складу. Найважче доводилося під час переїздів. Потрібно було шукати нове приміщення. Хочу відзначити, що у перші місяці війни по-особливому відчувався дух побратимства, згуртованість, відповідальність. Ці риси, напевно, стали фундаментом для успіхів ЗСУ на початковому етапі російсько-української війни.

У квітні 2022 року був поранений касетним снарядом. Це було у селі Богоявленка Донецької області. Був обстріл. Я вибіг подивитися, що там з хлопцями і отримав осколок. Після лікування повернувся у бригаду. А згодом мене перевели у резервну роту. У січні 2023 року отримав посаду командира медичної роти 33-ої бригади. У травні ця військова частина була передислокована на Запорізький напрямок під Роботино і брала участь у контрнаступі. Це були важкі і кровопролитні бої. Під час евакуації морських піхотинців у липні 2023 року від снаряду, який вибухнув поряд, отримав контузію та розрив барабанної перетинки. Потім були госпітальні будні і нове повернення на фронт. Останні місяці служби довелося провести на Донеччині – під Авдіївкою та Мар’янкою. Службу завершив на тих теренах, де й починав – поблизу Курахового. У квітні мені виповнилося 60 років, і я був звільнений з лав ЗСУ.

– Чи брали ви участь у евакуації поранених?

– Так, зокрема під Роботино. Наша евакуаційна бригада користувалася американськими гусеничними бронетранспортерами M113. Ми позмінно евакуювали поранених солдат з поля бою на пункт, який був розташований у бліндажі. Робили перев’язки, перевіряли турнікети, знеболювали. Повідомляли медичну роту, яка надсилала до нас свій санітарний транспорт і забирала поранених. Найгірші поранення були у ранковий час. Тому що евакуація вдень була неможлива через дрони і постійні обстріли. Тобто, вивозити 300-их можна було тільки в нічну пору доби. А бронетранспортери рухалися дуже шумно і їх можна було чути здалека. Тому потім все частіше використовували легкові машини.

– Які моменти на війні були найважчими?

– Найважче емоційно було, коли посилаєш своїх підлеглих на евакуацію. Хотілося їхати самому, але не дозволяла посада. Кожна хвилина очікування була сповнена тривоги. Бувало різне. Одного разу хлопці заблукали і повернулися аж за 6 годин. А в час їх відсутності було чутно звуки обстрілів. І ти не знаєш, що з ними. Такі чекання у стані невідомості – найважчі.

– Чи відчували ви підтримку колективу КП «Волинський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф»?

– Постійно. За це особлива вдячність. Коли я працював на посаді начальника медичної служби 68-ої бригади, комунальне підприємство передало автомобіль для медиків. Також перераховували кошти на ремонт автомобілів медичного пункту батальйону. Коли наша військова частина перебувала під Авдіївкою, то через інтенсивність боїв та осколкові ураження шини на транспорті доводилося міняти двічі на тиждень. Директор КП «ВОЦЕМДМК» Володимир Зіновійович Шмаль завжди був на зв’язку, часто телефонував, запитував як справи і що потрібно. Також хочу висловити вдячність лікарям та фельдшерам. Де б я не був на шляхах війни, завжди відчував підтримку своїх колег та керівництва екстренки.

– Крім медичної сфери ви також маєте досвід у представництві інтересів громади...

– У мене завжди була активна громадянська позиція. Хотілося більше зробити для односельчан, для громади. Обирався депутатом Горохівської районної ради чотирьох скликань. Працював у профільній комісії з охорони здоров’я. За моєї каденції вдалося капітально відремонтувати школу та медичний пункт у рідному селі Бережанка.

– Чи є історії з вашої роботи, які особливо вразили або запам’яталися?

– На моїй практиці бувало всяке. Здається, все спокійно. І тут раптово у дорозі пацієнт помирає. А є таке, коли надії на порятунок людини майже немає. Але життя вдається врятувати. Як кажуть: на все воля Божа.

Кожні випадки по своєму унікальні. Нас навчають звертати увагу на все. Кожна дрібниця важлива. Розкажу випадок, який стався з моїм фельдшером. Бригада поїхала на виклик заспокоїти дідуся-інваліда, дружина якого померла. Насправді, у бабусі була гіпоглікемічна кома. Їй надали допомогу, вона «воскресла» та почала питати у працівників «швидкої»: «Чому ви приїхали»?

Інший випадок трапився безпосередньо зі мною. Бригада приїхала на виклик до одного чоловіка. У пацієнта були судоми, і він перебував без свідомості. Спочатку всі подумали, що це приступ епілепсії. Але я звернув увагу на те, що обличчя у чоловіка рожевого кольору. Згодом з’ясувалося, що він отруївся чадним газом у себе вдома. На щастя, чоловіка вдалося врятувати.

– Які риси, на вашу думку, допомагають бути хорошим медиком?

– Я завжди ставлю себе на місце хворого. Намагаюсь відноситися до пацієнта так, якби я хотів, щоб відносилися до мене. Також дуже важливо бути людяними, уважними. І звісно, бути професіоналами, тому що однією молитвою не вилікуєш.

Петро ГЕРАСИМЕНКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---