Віктор Голіков: Хочеться передати емоцію беземоційністю

Купив фотоапарат – став фотографом. Скачав Photoshop – став ще крутішим фотографом. Приблизно такий стан зараз переживає фотомистецтво.

Але насправді різниця між фотографом і людиною, яка вміє фотографувати, така ж, як між письменником і людиною, яка вміє писати.
Одного із фотографів «ВН» вдалося «зловити» в Луцьку. Віктор Голіков дивиться на світ через об’єктив фотокамери вже багато років. За цей час він став популярним майстром фотографії в обласному центрі Волині.

«ВН» спілкуються з Віктором Голіковим напередодні професійного свята – Дня фотографа, яке відзначається сьогодні, 12 липня.

Я – не фотограф. Просто деяким людям подобається, як я працюю

‒ Зараз у Луцьку не проблема замовити фотографа на якийсь захід. Переважно їх шукають через оголошення або знайомих. Ти знаходиш клієнтів сам, чи вони тебе знаходять?

‒ Якось так історично склалося, що рекламу самому собі мені ніколи не доводилося робити. Просто в один момент я почав робити фотографії, які зацікавили людей. Великим поштовхом до моєї реклами, мабуть, стала робота у нічному клубі «Золото». Там я працював фотографом протягом двох років. З цього і почалося моє «відоме» фотожиття.

‒ А не діставали потім люди із проханнями: «Скинь фотки»?

‒ Не без цього. Просто робота клубного фотографа це передбачає.



- У тебе є улюблений жанр фотографії? Чи вважаєш, що фотограф повинен бути універсальним?

- Мабуть, фотограф, який працює для душі, має щось одне, улюблене, над чим і працює. А якщо він працює на комерцію, грубо кажучи, то, в першу чергу, треба робити те, що подобається людям. А потім вже собі.

За останні роки я найбільше займаюся весільними фотографіями: це стало не лише хобі, а й заробітком.



‒ Є стереотип, що весільні фотографії – це берези, замок, наречена «на долонях» і таке інше. Як тобі вдалося зламати цей шаблон?

‒ Я почав робити те, що в мене виходило. Мені трошки соромно зізнатися, але з всесвітньо відомих фотографів, навіть весільних, я знаю, можливо, одне ім’я і все. Тобто, не було такого, що я шукав фотографії, які мені дуже сподобалися, як би я хотів робити. Натомість я почав працювати, людям почало подобатися. Я зрозумів, що я так вмію. І я це роблю краще, ніж по-іншому. Тому я так роблю. Я – не фотограф. Просто деяким людям подобається, як я працюю.



‒ Коли у тебе буде весілля, будеш шукати фотографа?

‒ Так, я буду шукати фотографа. Це велика-велика проблема. Я ще не придумав, який вигляд воно повинно мати. Я навіть думаю, що фотограф буде не один. А сам би не фотографував своє весілля. Я незадоволений своїми фотографіями.


‒ Незадоволений?

‒ У мені є великий елемент самокритики. Я дуже рідко задоволений тим, що роблю. Це стимулює до розвитку, бо знаю, що це можна робити набагато-набагато краще. Але все з часом.


«New school makes old». Чорно-біле, мабуть, ніколи не вийде з моди

‒ У тебе є світлини, які можна було б колись віддати в музей фотографа Голікова?

‒ Звісно, є. Але це одна із моїх проблем. Цифрова фотографія сама по собі дозволяє зробити не один знімок, а десять схожих кадрів. А вибрати одну фотографію з десяти – це моя проблема. Це взагалі дилема для багатьох фотографів, але для мене вона особливо актуальна. Мені з 10 світлин може сподобатися 10. Зробити одну і вкласти в неї душу – то набагато важче.



‒ Яким фотоапаратом зараз користуєшся? Яка взагалі еволюція твоєї техніки?

‒ Раніше був Nikon, потім Canon, а тепер знову Nikon. Я – дуже поганий критик. Мені часом показують чиїсь фотографії і кажуть: «О, вона погана». А я дивлюся і все одно намагаюся знайти у ній щось особливе. Дуже рідко буває, що я можу розкритикувати когось чи чиюсь роботу. Крім своїх.

‒ На що можеш піти задля хорошого кадру?

‒ Це теж моя проблема. Я – не нахабний. Я дивився відео і фільми про те, як працюють папараці… Я б так не зміг. Я зміг би, мабуть, вкрасти якийсь кадр, заховавшись десь у кущах, але не зміг би нахабно полізти комусь через голову. Я краще відійду і пошукаю інший ракурс.

Але якщо у мене є задум, то для його реалізації я можу докласти багато зусиль. Хоча, я більше репортер, ніж фотохудожник. Я ніколи не казатиму: «Стань так і зроби отак». Я краще зловлю щось непомітно.



‒ Кажуть, що чорно-білі світлини показують більше, ніж знімки в кольорі. Що думаєш ти?

‒ Це ‒ моя слабинка. У чорно-білих фотографій є душа. Такі світлини мені набагато рідніші. 80% знімків, які я роблю для себе, ‒ чорно-білі. Навіть попри те, що це, мовляв, старомодно. Але, як кажуть, «New school makes old». Чорно-біле, мабуть, ніколи не вийде з моди. Це як стиль.



Хочеться передати емоцію беземоційністю


‒ За освітою ти – географ. Хотілося б фотографувати колорит інших країн?

‒ Мабуть, моя освіта географа більше дала мені бажання подорожувати, аніж бути географом фактично. Зараз моя така міні-мрійка – фотографувати тварин. Поки це ніяк не втілено в життя. Наразі я технічно не забезпечений для того, щоб це робити правильно.

‒ В українському фільмі режисера Алана Бадоєва «OrangeLove» головний герой – фотограф. Він стверджує, що для того, аби глядачеві стало хоч трохи сумно, автору доводиться ридати над світлиною. Ти вкладаєш у свої фото емоції?

‒ В першу чергу, я хочу, щоб фотографія сподобалась мені. Так виробляється свій стиль. Якщо це спонтанна фотографія, то вона має бути більш смішна, ніж сумна. Якщо я намагаюся передати якісь емоції світлиною, то вони мають викликати в глядача усмішку. Таких фотографій у мене було багато: як з весіль, так і з роботи у нічному клубі. Але, зазвичай, ці знімки не потрапляли ні у руки молодятам, ні на сайт клубу. Я думаю, що так, як я їх оцінив, не оцінить ніхто. Хочеться передати емоцію беземоційністю. Мінімум активу, завмерлість. Щоб кожен побачив у цій фотографії щось своє.



‒ Знайомий із роботою плівкової фототехніки?

‒ Зараз я почав освоювати плівковий фотоапарат – автофокусний Nikon. Скажу чесно, після першої плівки, яку я відфотографував, я не хотів брати цифровий фотоапарат в руки. Настільки все якісно. Проблема «цифри» в тому, що як би ти досконало ним не володів, але кадр не застрахований від різноманітних дефектів. Плівковий фотоапарат зглажує це. Плівка, як на мене, робить з фотографії картинку. Вона дає глибину.



‒ Колекціонуєш свої фотороботи?

‒ Я колекціоную фотоапарати. Як би це не банально звучало для фотографа. Нині у мене є 18 чи 19 експонатів. Це і робочі, і неробочі, цифрові і плівкові. Від радянської техніки до японських фотоапаратів, куплених на секонді. Деякі сам купив, деякі подарували, деякі виміняв. Так, правдами-неправдами назбиралося 19 фотоапаратів.




У першу чергу треба бути людиною, а вже потім – фотографом


‒ Що не соромно сфотографувати у Луцьку?

‒ Виходиш на нашу європейську стометрівку – все не соромно фотографувати. Луцьк – дуже гарне місто. Мало є міст, на які можна проміняти Луцьк. Для мене це, мабуть, Берн у Швейцарії. Мені там пощастило побувати. Там дуже відрізняються люди, вони набагато простіші. Вони простіше ставляться до всього. До того, як ти виглядаєш, як говориш, що робиш. Хоча, вони трохи скучніші. Вони знають, що буде завтра. А ми – не знаємо.

‒ Як ти оцінюєш роботу молодших колег?

‒ Я вже казав, що я – поганий критик. Є такі одиниці, про яких я можу сказати: «Нащо?» Я не боюся конкуренції. Але хочеться, щоб було більше якісних фотографій.

‒ Займатися фотографією у Луцьку перспективно?

‒ Якщо в Луцьку стільки фотографів, то як ти думаєш? :) У Луцьку є, куди рости. Але щоб працювати в Луцьку, треба вчитися десь за його межами. Бо у нас все обмежено декількома людьми, які диктують моду. Коли дивишся на роботу молодших колег, то можна побачити, як хтось когось наслідує.



‒ Якби була нагода, поїхав би в «гарячу точку» фотокором?

‒ Поїхав би. Але мені важко самого себе змусити щось робити.

‒ Це стосується і саморозвитку?

‒ Є в Луцьку фотографи, у яких є свої виставки, які друкуються у журналах. Я дивлюся на їхні світлини і думаю: «Чому я там не можу бути?» Насправді я можу, але для цього нічого не роблю. Це велика проблема. Мені треба, щоб хтось мене час від часу наштовхував на роботу.

‒ Одвічне питання для фотографів: коли горить будинок, у якому гинуть люди, – фотографувати чи рятувати?

‒ Я побіжу рятувати. Я інколи ставлю перед собою питання, чи справжній я фотограф. Бо справжній фотограф, мабуть, буде бігти за знімком, а потім думати, що робити. У моїй практиці навіть на весіллях було таке. Коли якийсь конкурс, чоловік має на руках нести жінку. А оскільки він вже «на підпитку» ‒ падає. Я це не фотографую. Я знаю, що це може бути дуже боляче. Я відвернусь, потім піду підніму їх, а потім сфотографую. В першу чергу треба бути людиною, а вже потім – фотографом.



‒ У якому напрямку хочеться розвиватися далі?

‒ Мені цікаво фотографувати у стилі ню. Досвід є, але у цьому напрямку є, куди розвиватися далі. Якою б ця галузь не була розкрученою, можна все одно бути максимально оригінальним у своєму роді. Так от, хочеться якомога більше розвинути себе у цій галузі. Щоб подобалося і собі, і людям.

‒ То до чого ж хочеш дорости?

‒ Хочеться дорости до того, щоб колись люди бачили знімок і впізнавали: «О, це ж Голіков робив!»

Спілкувалася Анастасія ПЕРЕДРІЙ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---