Священик із Парагваю отримав парафію під Луцьком

В 11 років Ігор Веретка-Казмірчук пообіцяв перед іконою: «Якщо мама подолає рак — усе життя присвячу Богові».

Коли йому виповнилося 18, він повернувся на землю предків, щоб стати священиком. «Попри те, що жив на іншому континенті, завжди відчував себе українцем», – каже Ігор Веретка-Казмірчук. У Луцьку знайшов своє покликання і сім'ю: здобув духовний сан у Волинській православній богословській академії УПЦ Київського патріархату, став священиком у Свято-Троїцькому соборі, із дружиною Іриною виховує трирічного сина Лук'яна, - повідомляють на сайті Волинської єпархії УПЦ КП.

І от нещодавно отримав парафію у Верхівці Луцького району. Щонеділі відправляє службу у невеличкій новозбудованій капличці та мріє відкрити в селі недільну й початкову школи

«ХОТІВ ПІЗНАТИ КРАЇНУ НЕ З КНИЖОК І ЧУЖИХ УСТ»

Вечірню суботню службу у суботу 24-річний священик відправляє в Луцькому Свято-Троїцькому соборі, а зранку наступного дня рушає у Верхівку. Трохи більше місяця тому його призначили сюди на парафію. У нещодавно зведеній капличці диригує церковним хором його дружина Ірина.

Її майбутній чоловік, здобувши економічну освіту, рушив через континент, аби стати священиком. Для цього, вважає, годі шукати іншого місця, ніж Україна. Є ще одна причина: коли Ігорю було 11 років, мама захворіла на рак. Тоді хлопчик пообіцяв перед іконою: якщо ненька одужає, він присвятить своє життя Богу. Страшний діагноз підтвердили у двох клініках, а за якийсь час спростували за кордоном. Ігор сприйняв це як знак.

«А де ліпше досліджувати православну церкву, як не в Україні? – каже отець. – Я хотів пізнати країну предків – її мову, культуру, релігію – не з книжок і чужих уст, а побачивши все на власні очі. У діаспорі хоч і збереглося чимало, але й втратилося не менше».

Під час Другої світової війни Ігореві прадіди й прабабці рушили за океан. «Один із моїх дідусів навіть народився на кораблі, бо ж дорога далека: по три, а то й чотири місяці доводилось добиратись». Осіли в парагвайському Фрамі – міграційному місті, на центральній площі якого майорять стяги 13 держав.

«Родичі по маминій лінії були з Почаєва, по татовій – із Івано-Франківська. Це дуже-дуже Україна», – каже молодий священик.

І наступні покоління його сім'ї одружувалися лише з представниками своєї національності. Тому Ігор не без гордості зве себе «чистокровним українцем».

«У нас добре збереглася культура й звичаї: ходять до церкви, танцюють народні танці, варять борщ із буряком, вареники, капусняк, випікають домашній хліб, смажать шкварки. Наш дід тримає ферму на 20 гектарах, має корів, у яких українські клички».

Утім, Ігор відчував, що це не вся Україна. Справжню її мав побачити на власні очі.

«НА ВОЛИНІ ВСІ БУЛИ В ШОЦІ, КОЛИ Я СТАНЦЮВАВ ГОПАКА»

Земля предків зблизька й справді відрізнялася. Перше враження від України – було дуже холодно порівняно з м'якою південноамериканською зимою: без снігу із плюсовою температурою.

На Волині Ігор вивчив мову, бо в Парагваї знав найелементарніше. Через 6 місяців став думати українською. Його лексичний запас поповнився новими словами: наприклад, «п'янка».

«У Парагваї все через церкву робиться. На кожне свято люди обов'язково йдуть до храму, а вже опісля нього – застілля. В Україні – більше алкоголю, більше сигарет», - розповідає отець.

Ще Ігор гадав, що всі українці вміють танцювати гопак. На своєму весіллі він здивувався, коли виявився єдиним, кому це до снаги. Гості теж були вражені.

«На нашому невеличкому святі люди були в шоці, коли я з дружиною виконав гопака. Адже думав, що тут усі це роблять, як у нас. Зате в Україні молодь знає багато народних пісень — їхні ровесники з діаспори цим уже не похваляться», - згадує молодий священик.

Усе ж інше видалося знайомим, ні до чого більше не довелося звикати.

«Ця країна тече в моїй крові. У мене нема її паспорта, але важливіше — носити батьківщину в серці, – ці слова парагвайський українець промовляє з особливим щемом».

ВЕЛИКІ ПЛАНИ ДЛЯ МАЛОЇ ВЕРХІВКИ

Він змалку був активною людиною: 12 років ходив на народні танці, грав на скрипці, займався спортом. Після закінчення навчання півтора року правив службу в Аргентині, опісля повернувся до Луцька. Коли дід і баба святкували 50-ту річницю одруження, онук зробив їм особливий подарунок: влаштував на їхню честь святковий молебень. Багато можна встигнути, якщо є бажання, певен Ігор Веретка-Казмірчук. Нині він ставить перед собою нові цілі.

«Колись у Верхівці була початкова школа, був клуб, нині розвалений. Хочу відновити статус, котрий село мало раніше, й зробити це не через політику, а через церкву», – ділиться задумами отець Ігор.

У його найближчих планах – організувати недільну школу для юних прихожан. У перспективі це міг би бути альтернативний навчальний заклад, де б учні ходили на танцювальні і спортивні гуртки, вивчали різні предмети. Звісно, все це не без згоди й участі громади.

«Люди гуртуються, хочуть спільно щось робити. Радіють, що капличку збудували. Потрохи село підніматиметься, потрібен час», – каже Ігор.

Своє завдання як священика вбачає у тому, щоб бути прикладом для громади, допомагати людям, дати їм слушну пораду при потребі.

«Чому я за це взявся? Молодий, маю багато енергії. Разом можемо щось змінювати задля спільного комфортного проживання, – говорить Ігор. – Для мене було дуже корисно пожити в трьох країнах: чим більше мов, культур знаєш – тим більше добра можеш принести в світ».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---