Родинні баталії сім’ї Тимощуків: ніщо не віщувало бурі

Шлюб Анатолія Тимощука з Надією Навроцькою вже два роки невблаганно наближається до фінішу. Про це у відвертому інтерв’ю напередодні «Євро-2016» розповіла сама Надія. Вони здавалися ідеальною парою. Але 19 квітня у Facebook дружини Тимощука з’явився пост, який перевернув абсолютно все.

– Улітку 2014 року розпочався процес розлучення у німецькому місті Штарнбергу. Я подала позов до суду на розірвання шлюбу, – розповіла Надія в інтерв’ю «Футбол24». Процес далекий від завершення через ігнорування та уникнення судового процесу іншою стороною. Для мене відкрився інший Анатолій, інший бік життя, який він приховував протягом майже десяти років завдяки тому, що постійно вводив мене та наших близьких, знайомих, друзів в оману. Одним із приводів позову щодо розлучення став його багаторічний зв’язок із громадянкою Росії, яка паралельно, до того ж, перебувала у зв’язках з іншими відомими співвітчизниками.

– Але зовсім нещодавно начебто ніщо не віщувало бурі. Ви розповідали про підготовку сюрпризу для Анатолія з нагоди його 37-річчя.

– Мій коментар був правдивим і щирим, у чомусь іронічним, який треба було читати поміж рядків. Місце святкування цього року було незвичним – це судове приміщення у німецькому місті, а серед запрошених гостей – судді, адвокати... Толик справді підготував свій день народження сам і за допомогою друзів з Російської Федерації подав позов до мене з приводу наших дітей. Він за допомогою цих адвокатів намагався обмежити мене в материнських правах щодо їх виховання. За рішенням німецького суду, тепер Толик має право двічі протягом тижня по кілька годин розмовляти телефоном з доньками. Хоча раніше, коли він міг дзвонити будь-коли, не телефонував дітям по два-три місяці. Для них було б краще, якби батько був більш активний у спілкуванні з ними та брав більше відповідальності за власні вчинки у їхньому житті.

– Що призвело до сумного фіналу?

– У нас завжди були різні цінності в житті, різні пріоритети, ступінь відповідальності, моральне виховання, різне розуміння ролей у житті. Коли ми були молоді, було легше заплющувати очі, намагатися бачити краще. Але зі з’явою дітей, коли розв’язання певних питань потребує невідкладності, це вже стало неможливим. Мені було дуже складно ухвалювати рішення за двох у нових обставинах: народження дітей, переїзд у новий будинок в Німеччині, переїзд у Санкт-Петербург, а також життя на два будинки. Толик нехтував та відсторонювався від моїх прохань про розв’язання серйозних питань стосовно дітей, нашого побуту.

– Що буде далі?

– Далі у мене буде власне життя, наповнене любов’ю та піклуванням про дітей, моєю роботою, власними планами, без патологічної брехні, маніпуляцій, підлості та зрад. Найближчим часом буде боротьба щодо захисту дітей і моїх власних прав у війні, яку мені оголосив Толик.

– Як часто пригадуєте історію знайомства Надії Навроцької та Анатолія Тимощука? Вона у вас достатньо нетипова...

– Згадую здебільшого саме тоді, коли про це запитують журналісти. Ситуацію нашого знайомства складно назвати нетиповою для того часу й віку, це було звичайне знайомство між підлітками, у часи, коли не було соціальних мереж.

– Який період у вашому подружньому житті вважаєте найщасливішим?

– Було багато жахливих і хворобливих моментів, як, до речі, й щасливих. Один із найстрашніших у моєму житті пов’язаний з тим, коли приходила у лікарню до дітей. Щодня, відчиняючи двері у відділення, розуміла, яка висока вірогідність того, що котрусь із доньок можу не побачити живою. І в той же час робити нелегкий вибір: залишатися з ними і не мати змоги поїхати в Україну, щоб попрощатися з батьком, який вмирає... Оскільки дітям я була більш потрібною...

Одні з найщасливіших моментів у моєму житті – коли я змогла забрати дітей додому з клініки, спостерігати, як вони дорослішають, кажуть перші слова, як змушують мене прокидатися вранці, як надихають сьогодні своєю щирістю та любов’ю, жагою до пізнання світу.– Чим Анатолій умів вас приємно здивувати?

– У Толика немає звички приємно дивувати. Звичайно, він може робити подарунки або приносити квіти, але, як з’ясувалося, він робив однакові подарунки мені та іншій жінці, а також однакові подарунки були у наших доньок і доньки цієї жінки. Хоча пізніше він підкреслював, що я маю бути рада, адже подарунки мені були більш ексклюзивними, коштовними.

– Ви пожили у Луцьку, Донецьку, Санкт-Петербурзі, Мюнхені. З того, що ви із донечками залишаєтеся у Мюнхені, напрошується висновок, що у Німеччині вам – найкомфортніше...

– Уже дев’ять років ми живемо поза межами України, саме в Мюнхені народилися діти. Тому Баварія стала домом і для мене. Звісно, тут природа чимось нагадує мені Волинь, Львів і Карпати разом взяті. Оскільки Баварія стала центром життя та інтересів наших дітей, ми з Толиком купили будинок і планували наше життя саме тут після закінчення його футбольної кар’єри. Разом з тим, тут гарні умови для розвитку бізнесу, і що найважливіше для мене сьогодні – тут працює закон, який захищає права та свободи людей, і особливо дітей, що дає моїм донькам можливість бути максимально захищеними у цій оголошеній мені війні.

– Якщо не секрет, чому ви не поїхали з Анатолієм, коли він повернувся у «Зеніт», а згодом подався в Казахстан?

– Коли Толик перейшов у «Зеніт», ми з дітьми жили на два будинки. Старалися максимально часто проводити час у Санкт-Петербурзі поруч із ним, а в Мюнхені паралельно відбувався наш переїзд у новий будинок, що також вимагало багато сил і часу.

Протягом двох сезонів у РФПЛ ми з дітьми встигли зробити понад 20 перельотів. Ми разом з Толиком підбирали великий будинок у передмісті Санкт-Петербурга, орендували його. Обирали такий дім, у якому було б комфортно нашим дітям наступні два роки співпраці з «Зенітом». Я підбирала персонал для роботи в будинку, няню для занять із дітьми.

Перед підписанням контракту з «Кайратом» Анатолій запитував, що я про це думаю. Вважала, що на той час його переїзд із Росії у Казахстан був найкращим з огляду на російсько-українські взаємовідносини. Хоча я досі переконана, що Санкт-Петербург – це найкраще місто в Росії, з багатою історією, цікавою архітектурою та переважно інтелігентними людьми, де в мене залишається багато друзів і добрих знайомих. Пізніше з’явився певний ризик, що, приїхавши у Казахстан, Росію чи навіть Україну, в нас не буде можливості повернутися, я не відчувала, що ми з дітьми достатньо захищені.

– У Донецьку у вас залишилася квартира, а ще – розкішна колекція футболок відомих футболістів, з якими Анатолій обмінювався на полі. Яка доля цього добра?

– Є люди, які доглядають за нашим майном і яким я сплачую власним коштом за їхні послуги. Але найголовніше – це не майно, а ті приємні спогади та емоції, які пов’язані з Донецьком, що їх зараз не можна відтворити – відчуття дому, яке з’явилося колись уперше в нашому житті саме у Донецьку.

– А ще сім’я Тимощуків прославилася тим, що колекціонувала стародавні ікони. Скільки їх у колекції і яка – найдревніша?

– Колекція складається більш ніж із 200 ікон. Зараз ситуація така, що в суді Толик приховує їх існування. Думаю, що мені доведеться доводити їх наявність, справжню цінність і місце зберігання. Я розглядала колекціонування ікон лише з точки зору того, що це унікальна спадщина української культури, яку, якщо є змога, треба зберегти для майбутніх поколінь.

– Вашим донькам-двійнятам – по шість років. Ноа і Міа. Звідки такі оригінальні імена?

– Одну доньку ми назвали Ноа Маріа Анатоліа, а другу – Міа Маріа Анастасіа. Ноа (що означає «рух») була дуже активна, а Міа достатньо спокійна, на відміну від сестри. Обом донькам ми додали однакове друге ім’я – Маріа. А третє ім’я дали на честь сімейного лікаря та найближчої до дня народження святої за церковним календарем.– Це правда, що про доньок дбають чотири няньки?

– Неправда. У дітей є одна няня і вчитель англійської мови. Оскільки доньки народилися і прожили все своє життя тут, то й освіту вони будуть отримувати наступного року в Німеччині. Школа розташована за 50 метрів від нашого будинку. Вона новозбудована, дуже яскрава та затишна.

– Над чим зараз працюєте?

– Зараз мушу забезпечувати себе та дітей, підтримувати рівень їхнього життя, до якого вони звикли. Наразі Толик не сплачує аліменти і взагалі відмовляється допомагати. Він намагається блокувати їхнє переміщення по всьому світу. До того ж, не дає своїх підписів, що потрібні від батька для подорожі дітей, для їхнього навчання, що обов’язкові для оформлення дитячих документів.

Також піклуюся, щоб дівчатка розвивали в собі те, що їм подобається. Вони відвідують заняття з капоейри, бальні танці, модерн-балет, малярську студію, на додаток вивчають німецьку та англійську, бажають більше пізнавати світ через подорожі. Ще розвиваю власний бізнес, який започаткувала в Німеччині: перший – це служба дитячої інтенсивної терапії для авіації та наземного транспортування важкохворих дітей у різні куточки світу. Другий – інтернет-магазин ароматів для дому та подарунків.

– Напевно, приємно розбивати стереотипи про те, що дружини футболістів – персони несамостійні й залежні від своїх знаменитих чоловіків?

– Бути самостійною і незалежною від чоловіка-спортсмена – це те саме, що бути незалежною від чоловіка-військовослужбовця, який постійно переїжджає, змінює дислокацію. Хтось має жертвувати кар’єрою і роботою, щоб була сім’я. Себе не вважаю винятком із правил. Моє життя було підпорядковане футбольному графіку чоловіка, скрізь переїжджала з ним, організовувала побут, робила все можливе для формування його іміджу та реалізації його мрій. Наскільки дозволяв час, втілювала деякі власні проекти. Щоб стати незалежною та самостійною, для початку треба вийти з графіка життя свого чоловіка, а це автоматично означає життя окремо.

За матеріалами Football24

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---