Лучанка поміняла весла на гончарну піч

«Глинку треба любити, а не ставитися до неї, як до бруду. Тоді буде робота і результат», – каже гончарка Тетяна Вегера. Сувенірною керамікою займається вже вісім років.

«От як стукнуло 50, так і почала», – усміхається жінка, яка свого часу могла потрапити до складу збірної СРСР зі спортивної греблі. Здобута спеціальність тренера в житті мало придалася, бо доводилося працювати руками на виробництві. Зате тепер, каже, завдяки спорту й багаторічному трудовому стажу має витривалість, посидючість і силу волі. Ці риси дуже допомагають у майстерні, де пані Тетяна проводить увесь час – від першого й до останнього тролейбуса, - йдеться на сторінках щотижневика Волинські Новини (№ 22).

У невеликій кімнаті, яку орендує в будівлі колишнього електроапаратного заводу на вулиці Рівненській, в літню спеку добре. Два горіхи за вік­ном створюють затишний затінок, старі стіни тримають прохолоду. У передпокої стоїть диванчик, стелаж із кухонним начинням. Не раз тут доводилося ночувати: то гроза застане, то термінове замовлення, то пора випалювання виробів. Мусить палити пічку вночі, щоб не заважати сусідам, які винаймають приміщення у цій же будівлі.– Червону глину беруть у селі Коршовці Луцького району, а білу на наш цегельний завод завезли зі Слов’янська, коли ще працював керамічний цех, – розповідає майстриня. – Їжджу копати зі знайомим, бо сама не впораюся: треба ломом відбивати від тої гори, лопатою накидати у відро, потім – у мішок. Запасів глинки вистачає на три місяці, вона стоїть у мішках в коридорі. Замочую у 200-літрових бідонах, настоюю тиждень. Потім збиваю перфоратором до густини сметани, кілька разів проціджую, щоб маса стала чистою й однорідною. Заливаю у форми на добу. Заготовки сохнуть півтора-два тижні. Наступний етап – декорування ліпленням: прикріплюю квіти, пелюстки, виноград, деталі одягу тощо. Після зачистки, замивки, шліфування треба випалити вироби за температури 960 градусів і більше. Електрична піч простіша в користуванні, ніж традиційна на дровах, але і в ній важливо дотримуватися технології.

Розповідає, як недавно зіпсувала один випал. Поспішала виконати замовлення, тож довелося вмикати не повністю завантажену піч. А температуру встановила, як звикла для повної. І відлучилася на кілька годин – онучка потягнула кататися на роликах. Повернувшись до майстерні, побачила, що заготовки почорніли, втратили форму.

– Я в сльози, давай так-сяк збирати глечики, горщики. А вони темні, ніби з чорного шоколаду, поверхня як стара, з нерівностями, – оповідає пані Тетяна. – Переживала. А потім замовники, які приходили по інші вироби, казали «Яка краса!» і купували. Та навмисне зробити такий колір, текстуру не вийде. Щоразу вироби виходять різними, ексклюзивними.

Лучанка виготовляє величезний асортимент сувенірів і корисних дрібничок: скарбнички, сільнички, підставки, аромалампи, горщики на сипучі продукти, підвазонники й вази тощо. Має постійних замовників, які передають інформацію своїм знайомим. Також часто їздить на масові святкування, фестивалі, ярмарки народних ремесел. Нещодавно завела сторінку в соцмережі Facebook, щоб викладати яскраві фото й спілкуватися із зацікавленими людьми.Чимало виробів волинської майстрині поїхали за кордон. З Тетяною налагодила співпрацю київська фірма, що постачає українську сувенірну продукцію в іноземний інтернет-магазин. Надходять замовлення в основному на глечики, горщики з трипільським розписом, чисту кераміку без ліплення і розпису. Та останнім часом, зауважує майстриня, беруть і розфарбовані підвазонники, аромалампи тощо. Припускає, що це українці в чужих краях хочуть мати трохи наших барв і сонечка.

– У Рожищі на Дні міста підійшла жінка й розповіла, що торік брала в мене хатку-аромалампу. Передала її дочці в Німеччину. Там побачили сусіди, захотіли й собі. Зараз купила дві хатини в народному стилі, щоб передати за кордон, – радіє.

Майже рік керамістці в Луцьку допомагає Кіма з Вірменії. Жінка їхала до сина в Бельгію. Та змушена затриматися на Волині через проб­леми з візою. До Тетяни іноземку привела їхня спільна знайома, попросила зайняти чимось, щоб ту не обсідали погані думки. Кіма швидко опанувала техніку розфарбовування, хоч раніше ніколи не малювала. Дуже тішиться, що знайшла заняття до душі, завжди з усмішкою заходить у майстерню і натхненно працює цілий день, як її наставниця.

– Сподіваюся, що таки знайду постійну помічницю, – додає Тетяна. Розуміє, що Кіма колись-таки поїде. – Робота з глиною важка. Потребує не лише фізичної витривалості, а й позитивного налаштування. Бо це творчість, а не виробництво з восьмигодинними змінами. Сучасна молодь не бажає вчитися, відразу цікавиться оплатою. Я 17-річною почала працювати в ливарному цеху на пластмасовому заводі. Два місяці була учнем без зарплати. На елементарний рівень вийшла десь за півроку. Кажу чесно потенційним учням: заробіток може бути і дві, і п’ять тисяч – 20% від продажів. Хтось береться спробувати, витримує місяць-два і втікає.

Мріє гончарка про власний будиночок або дачу неподалік Луцька, де зможе облаштувати зручну майстерню. Зараз щомісяця сплачує до двох тисяч гривень за оренду, плюс за електрику для печі, матеріали. Зізнається, що має зі своєї праці незнач­ний прибуток і хоче вкладати його у щось власне: запрошувати дітей на навчання та майстер-класи, влаштовувати виставки.

Соломія ВЕРВИЧКА

Фото автора

Луцьк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---