Шукаючи Європу, ми знайшли Україну, – волинський доброволець про Майдан і війну

23-річний волинянин Борис Зай - один із тих, хто не надто охоче ділиться своїми споминами про революцію Гідності, хоча розповісти йому є що. Він був на Майдані з першого дня його існування, спочатку підтримував акції протесту у Львові, а потім у Києві. А коли на сході країни розпочалася війна, хлопець пішов добровольцем на фронт. Історія одного справжнього чоловіка - в матеріалі видання Рідне місто.

Нині Борис здобуває другу вищу освіту. У 2014 році він закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка, де навчався на історичному факультеті. Сьогодні ж у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки вивчає правознавство.

Борис змалку багато читав, цікавився історією України, з дитинства любив свою Батьківщину. Чималу роль у його патріотичному вихованні відіграла бабуся, Зінаїда Василівна Іваньоха, яка працювала вчителем української мови та літератури. Зі слів хлопця, вона вчила його розмовляти літературною мовою, писати твори. Саме бабуся прищепила любов до книги, до українського слова, повагу до рідної землі.

Навчався Борис у першій одинадцятирічці Володимира-Волинського. З усіх шкільних предметів найбільше любив історію, особливо України, бо вважав, що кожен українець зобов’язаний добре знати історію своєї Батьківщини. Зростав у звичайній родині. Мама працювала у пологовому будинку, тато – на підприємстві «Гербор-Холдинг». Батьки завжди вчили сина жити по совісті, ніколи не обманювати й усього добиватися власними силами. Закінчивши школу, Борис поїхав до Львова здобувати фах історика. З першого курсу хлопець брав активну участь у роботі органів студентського самоврядування, був заступником голови студентської профспілки свого факультету. В основному займався соціальним захистом студентів, разом із своїми однодумцями відстоював справедливість, намагався боротися із корупцією. За словами хлопця, на четвертому курсі його активність дуже знизилася, він був розчарований. Бо в той час, як окремі студенти намагалися змінити життя і вважали, що починати потрібно з себе, інші не хотіли нічого змінювати, їх усе влаштовувало, у тому числі й корупція, яка процвітала.

Коли в листопаді 2013 року після оприлюднення рішення тодішнього уряду про призупинення процесу підготовки підписання угоди про асоціацію України з ЄС люди почали самоорганізовуватися і збиратися на площах міст, Борис одним із перших долучився до Євромайдану у Львові.

- Студенти, які організували львівський Євромайдан, були категорично проти виступів політиків на сцені і проти партійної символіки, - розповідає Борис. - У моєму розумінні між патріотичними силами не може бути роз’єднання, ми повинні поступитися певними своїми переконаннями. Спочатку так і було, однак згодом на сцені з’явилися партійні представники, а на Майдані - прапори певних політичних сил.

У перші дні революції Гідності я навіть не очікував, що стільки людей прокинуться від сну і вийдуть, аби висловити своє невдоволення, свою непокору. Тоді це ще був, як я його називаю, співучий Майдан. Щодня на сцені виступали нові виконавці, поряд варили каву, чай, готували їжу. Зі сцени розповідали про останні новини, підбадьорювали присутніх, а далі - знову концерти. Ніхто навіть не підозрював, що ці мирні акції закінчаться розстрілами. Усі протестувальники уже тоді були налаштовані досить рішуче, готові стояти стільки, скільки потрібно, поки нас не почують, поки не прислухаються до думки народу.

У ніч з 30 листопада на 1 грудня у Києві «Беркут» влаштував силовий розгін Євромайдану. Було травмовано десятки протестувальників. Після цих подій Борис Зай вирішив поїхати до Києва і там продовжити свою боротьбу за гідне життя у країни. Вже 2 грудня він був у столиці. Через недосипання, постійні стреси його організм не витримав. Від перевтоми хлопець потрапив до лікарні. Медики категорично забороняли повертатися на Майдан, та юнак їх не послухав. Не прислухався Борис і до благань батьків, які просили приїхати додому. У хлопця була настільки велика сила волі і бажання справедливості, що він готовий був до останніх сил стояти на барикадах.

- Я вступив до самооборони Майдану, був у дев’ятій сотні. Ми слідкували за громадським порядком у районі станції метро та будівлі консерваторії. На Майдан проникнуло чимало провокаторів. Одним із основних їх завдань було втертися в довіру до протестувальників і спровокувати бійку. Виявивши таких осіб, ми виводили їх за межі барикад. Мені навіть здається, що серед мітингувальників були і люди, підіслані тодішніми правоохоронними органами. Ці підставні особи зливали усю інформацію про настрої всередині Майдану.

Мені не раз доводилося спілкуватися з активістом Володимиром Парасюком, який під час бойових дій стояв на барикадах пліч-о-пліч із своїм 50-річним батьком. Саме завдяки Володимиру ми змогли зайти до консерваторії без перешкод, не довелося розбивати вікон, вибивати двері. Парасюк підійшов до охоронців, вони допомогли зв‘язатися з адміністрацією будівлі, було домовлено, що протестувальники можуть зайти до консерваторії і використовувати її у своїх цілях. Ту частину, де знаходилися картини й інші дорогі речі, ми зачинили і нікого туди не пускали. Дев’ята сотня самооборони Майдану, в якій я був, слідкувала за дотриманням порядку в будівлі.

У ті страшні лютневі дні гніву, коли у Києві почався розстріл протестувальників, коли спалахнув будинок профспілок, Борис був на Майдані. Пригадує, як приносили все нові та нові жертви. Закривавлені тіла були повсюди, хтось знову рвався у бій, а хтось уже не дихав, назавжди відійшовши у Небесну сотню. Лише через кілька днів Борис усвідомив, що залишився живим та неушкодженим завдяки щасливому випадку. А може, його основне призначення ще було попереду?

- Ми виграли бій, але не війну. Нинішня влада не проявила політичної волі. Наївні були всі, хто думав: прийде нова влада - і почне садити по тюрмах тих, хто розганяв Майдан, хто вбивав протестувальників. Однак переваги революції Гідності очевидні. Шукаючи Європу, ми знайшли Україну.

Марно сподіватися, що так звані народні обранці будуть обслуговувати інтереси народу. Хто би не прийшов до влади, він повинен жорстко відчувати народний контроль. Законом повинні бути чітко прописані нові правила гри, інакше гідного життя у нас не буде. Однак наше законодавство має рекомендаційний характер, двозначне трактування.

Після Майдану Борис не припинив свою боротьбу. Коли у травні 2014 року під Волновахою були розстріляні наші військовослужбовці, він пішов добровольцем до військкомату. З певних причин тоді його не взяли. Хлопцеві залишився місяць до закінчення університету, і він вирішив: отримає диплом - і вирушить захищати свою країну.

У червні 2014 року вступив до полку патрульної поліції «Дніпро-1». Чому саме туди? Каже, що підтримував тісний зв‘язок із хлопцями, які були близькі до Парасюка. Усі вони вступили до цього батальйону, тож і Борис пішов за своїми товаришами, з якими пліч-о-пліч стояв на Майдані.

Військову підготовку Борис проходив на Дніпропетровщині, паралельно їхній взвод здійснював перевірку підо­зрілих осіб, забезпечував охорону певних об’єктів. На початку серпня його відправили в Піски. Каже, все, що в них було з техніки на той час, це два мікроавтобуси, не було і належних засобів безпеки. Під час служби у Пісках Борис разом із іншими бійцями утримував опорні пункти, забезпечував супровід при транспортуванні поранених, займався охороною полонених. Був у Слов’янську, Кураховому. Про деталі свого перебування на Сході Борис говорить неохоче. Каже, пішов на війну за покликом серця, так само, як і на Майдан. І не вважає, що про це потрібно кричати на кожному кроці, а тим паче вихвалятися.

- Мені здається, що кожен із нас повинен, нарешті, розпочати зміни із себе. Нині у нас продовжує побутувати думка: мовляв, якщо депутати працюють лише для власного збагачення, чому ми, пересічні люди, повинні жити за законом? Якби кожен українець, нарешті, зрозумів, що люстрацію потрібно починати із себе, тоді би зміни в Україні відбулися набагато швидше. Для початку потрібно бути чистим перед власною совістю, а вже тоді критикувати владу.

Жодні вибори та перевибори не принесуть країні гідного життя, бо хто би не при­йшов до влади, він повинен відчувати над собою меч – жорсткий контроль народу.

Борис - звичайнісінький хлопець. Він не кричить про те, що є учасником АТО, не розповідає при кожній нагоді, як важко було вистояти на барикадах. Вважає, що вчинив як справжній син свого народу – став на його захист.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---