Винні, бо живі

Хлопець народився на Рівненщині, мешкає в батьківській хаті, що в селі Вишневе, поблизу Демидівки. До війни спеціалізувався на ремонтах, весною 2014 року планував поїхати на заробітки. Проте, не склалось – його першим з Демидівського району мобілізували під час першої хвилі.

Короткі збори, і хлопець вже у Володимирі-Волинському. Пригадує, що у військовій частині був повний бардак. Не кажучи про погані побутові умови, там дійсно не вистачало організації.

«Все п'яне ходить. Шикуємось – не знаємо куди йдемо. Я три дні ходив не зі своєю батареєю, як виявилось», – пригадує Ігор.

Наступним на черзі був полігон в селі Нова Любомирка, що на Рівненщині. Юнака, який служив в протитанкових військах, призначили навідником самохідної артилерійської установки, команда якої була «ще та»: він, матрос, механік БТРа та зв'язківець. Командир установки, Богдан Денисюк, в той час гнав військовий УРАЛ з Володимира-Волинського і приєднався до них пізніше. Виявилось, що один він серед них служив на такій машині.

Далі – масштабні навчання на полігоні Широкий Лан. Там Ігор Лавренюк опанував техніку, на якій в подальшому служив. Бо у Рівному вистріляв лише 7 снарядів. Хоча зізнається, що хлопці перебували в ейфорії від всього, що відбувається навколо. Хоча до війни ніхто готовий не був. Аж поки їх не сформували по батальйонах, і Ігор разом з іншими солдатами з селища Комиш-Зоря Запорізької області не потрапив у зону АТО.

Місце свого розташування визначали по GPS-навігаторах на телефоні. Адже, з його слів, куди і на який час вони їдуть їм не говорили ані тоді, ані протягом усієї війни. Ігор пригадує, що під час однієї з зупинок солдати зупинились купити пиріжки. До продавчині підійшов чоловік і сказав, що заплатить за все, що візьмуть собі хлопці. Такі випадки, зі слів Ігоря, були не рідкість – місцеві навіть годували, хоча просили особливо це не афішувати.

Згодом кільце навколо ЗСУ почали закривати російські війська та бойовики. Товариш Ігоря Дмитро, з яким він разом служив у армії, в той час був у складі 72-ої окремої механізованої бригади.

«Ми разом з ним ще в армії були на масштабних навчаннях, де за легендою артилерія прикривала відступ піхоти. Минулодекілька років і на сході все повторилось – я прикривав його відхід», – розповідає Ігор та пригадує, як комбат зібрав артилеристів та сказав, що будуть виводити з оточення 72-гу бригаду. Тоді його бригада відступила в тил, а Дмитро попередив Ігоря, що його бригаді «хана», бо хлопці вже в оточенні.

Далі хлопців чекали безкінечні допити, знущання та погрози від чеченців відрізати голову. Лише після цього всіх посадили в «Ікарус» та повезли в Росію.

«Журналісти пишуть, що ми «перейшли кордон». Як ми могли самі перейти кордон, якщо він тоді повністю контролювався бойовиками? Куди не вийдеш – тебе відразу спіймають», – каже Ігор.

Після того, як бійців привезли на Ізваринський кордон з Росією, туди наїхали ФСБшники та російські журналісти. Знову допит (спочатку спецслужб, потім – журналістів). Декількох хлопців побили, аби говорили на камеру «те, що треба».

Ігор каже, що російські спецслужби знали про нього майже все – імена батьків, дідуся і бабусі, те, що брат часто їздить в Польщу та чимало іншого. Але цікавились, хто віддавав накази стріляти, і тут же – які плани на майбутнє.

Полонений був переконаний, що їх чекає доля Надії Савченко, яка в той час вже була в Росії. «Посадити» їх все ж пробували. Щоправда, не росіяни, а «свої», українці. Після допитів бійців передали українській стороні, звідки повезли в Запоріжжя.

Місцеві прокурори намагались підсунути на підпис «чистосердечні зізнання», за які хлопцям «світило» б по 10 років ув'язнення. Тиснули морально, звинувачували у всьому, на «чому світ стоїть». І, якби не адвокати та підтримка громадськості, українських захисників чекало б спочатку СІЗО, а потім – тюрма.

Щомісяця у них, як жартома каже Ігор, «зустріч випускників» – як за розкладом вони їздять на суди у Володимир-Волинський, де прокурори все ще вимагають, аби ті визнали себе винними.

«Запорізький прокурор Михайло Івлєв сказав нам: якби ви загинули – то було б менше проблем. Судять лише простих солдатів, а командування, через яке і відбувся Ізваринський, Іловайський, Дебальцевський котли, навіть не чіпають».