Три покоління луцьких танцівниць на пілоні. Життєві падіння та злети

Танець – це здоров’я та краса. Танець – це мова тіла. Танець – це фізична культура. Існує безліч видів та стилів танцю, однак завжди неоднозначне ставлення у суспільстві викликав PoleDance – танець на пілоні.

Одні милуються граційними та еротичними рухами танцівників, які, до речі, вимагають неабиякої фізичної підготовки, інші вважають це чимось близьким до розпусти.

Що таке PoleDance і чи має цей танцювальний напрямок, визнаний одним із видів спорту, щось спільне із стриптизом, вирішила переконатися кореспондент Інформаційного агентства Волинські новини, завітавши на тренування до відомої спортивної сімейки.

Нагадаємо, про родину, в якій танець на пілоні став сімейним захопленням, раніше йшлося в одному із матеріалів сайту. Так, 30-річна Катерина , її мама Майя (53 роки) та донечка Ганнуся, якій 6, відвідують спортзал разом. Шлях до омріяного пілону був тернистим: синці та розпухлі коліна


Усе розпочалося доволі спонтанно, хоча соціолог Катруся мріяла оволодіти мистецтвом PoleDance уже давно. Дівчина, не зважаючи на серйозну професію, зраджувати своїм прагненням та ідеалам не стала.

«Одного зимового вечора я разом із чоловіком сиділа стомлена перед телевізором. Банально, дивилась популярне талант-шоу й побачила дівчину, яка у латексному вбранні танцювала на пілоні. І я собі подумала: «Крута дівчина». Так ось, тоді я сказала чоловікові, що танець це й є напевно те, про що я завжди мріяла і що робила б з задоволенням. З того часу я вирішила знайти місце, де у Луцьку вчать танцювати на пілоні. Але тоді ніде таких занять не було. Я ходила з цією мрією в голові постійно й не хотіла вірити у те, що все, її втілити немає як», - розповідає дівчина. Після того майбутня спортсменка вирішила без роздумів прямувати до мети, й одного дня відвідала заняття із стрип-пластики.

«Цей вид танцю сам по собі виглядає дуже чуттєво, але, коли до нього додати ще й пілон, він взагалі стає божественним. Деякі види елементів та стійок вимагають величезної сили та підготовки. Але, щоб поєднати усе в гарний танець, потрібно володіти ще й неабиякою гнучкістю», - додає танцівниця.

До того, як почала танцювати, боксувала грушу та хотіла служити в армії

«Спочатку не виходило нічого. Це було щось страшне», - пригадує вона, зазначивши, що велику роль у танцювальній кар’єрі зіграло те, що, виявляється, спокуслива танцівниця повинна була народитися хлопчиком.

«З дитинства я захоплювалася бойовими мистецтвами. У нас дідусь був тренером із боксу, тому я займалася разом із ним. Неодноразово отримувала струси мозку, тому довелося розпрощатися з бойовими видами спорту. Тоді я захотіла служити в армії, але мене не взяли. У той час, коли я боксувала грушу, мама потихеньку танцювала», - посміхається дівчина.
До слова, на заняття із стрип-пластики, Катерина «затягнула» й матусю Майю, яка завжди захоплювалася танцями і робила це на любительському рівні. Вона й з’ясувала, що у Луцьку таки є тренер, який займається танцями на пілоні. Майбутнього тренера схопила за руку у маршрутці. У нього не було вибору й ми почали займатися

«Він, ледве мене знаючи, був змушений погодитись, бо майбутнього тренера я схопила в маршрутці за руку і сказала, що він буде мене тренувати й у нього немає вибору. У хлопця різко округлились очі, він не знав, що робити, але й відмовитись не міг, бо бачив, що для мене це важливіше за життя. З того часу ми почали займатися на стадіоні ЗОШ № 21 на звичайній трубі - продовжує ділитися спогадами про старт свого захоплення Катерина.
Спортсменка зізнається, що спочатку було важко – синяки, розпухлі червоні коліна. Однак, коли Катерина вперше побачила і відчула на дотик справжній пілон, то зрозуміла, що не зможе без нього жити.

«Спочатку, трохи більш ніж місяць, я займалася з тренером. Потім почала приходити до тренувальної зали одна й потихеньку вдосконалювати вміння. Я шукала в інтернеті відео, і починала щось робити. Отак я певний час мордувалася. Але потім знову виловила тренера й сказала йому, що мені важко займатись самостійно, оскільки самій виконувати елементи на висоті – страшно. Особливо, враховуючи те, що висота була одним з найбільших моїх страхів в житті. Будь-яке падіння звідти неодмінно закінчиться травмами. Тренер ходив у тренажерний зал, а я через стіну, в іншому залі займалась на пілоні. Він вряди-годи заходив до мене й показував, що і до чого. Якщо не виходило – думали разом, як це зробити по-іншому», - згадує танцівниця перші тренування й додає, що сьогодні займається на пілоні сама і її запалу до цієї справи дивується кожен, кому видавалось чути від спортсменки про пілон.

«Не змогли всидіти і мама, і дитина. Тепер ми всі троє «хворіємо» пілоном. Бо всі люди мають хоч якийсь недуг, а от ми недужієм без цього шматка заліза», - посміхається Катя.

Танцювати змусив букет страшних діагнозів

Доволі драматичною є історія її мами – 53-річної Майі, фізичній формі та енергії якої можуть позаздрити і юні панянки. До танцю цю хоробру жінку привела важка недуга.

«Зараз мені 53, вже - шостий десяток. Коли кажу це вголос, аж смішно стає, бо відчуваю себе «поза віком». Але так було не завжди. У свої 39 я взагалі думала, що «все», прийшов кінець. В один момент у мене обвалилося геть усе: померли один за одним батьки, несподівано виявилось, що дітям, які підросли і в них почалося своє власне життя, опіка мами уже не потрібна. В сімейних стосунках теж були негаразди. Смерть батька, з яким були пов’язані професійні інтереси та майбутні плани, мене просто «підкосила», - починає розповідати про власну життєву історію, варту сценарію красивої мелодрами, ця красива, тепер впевнена в собі жінка.

Цілком очевидно, що переживаючи такий важкий стан, не забарилися й наслідки. Майя, яка й до того ніколи не почувала себе міцною, геть втратила здоров’я. Лікарі їй порадили оформити інвалідність. Грижа тазова, грудний радікуліт, запалення трійчастого лицьового нерву – далеко не увесь букет захворювань молодої жінки. Однак остаточного удару нанесло направлення в онковідділення з двома страшними діагнозами. Якщо тобі залишилось так мало жити, роби те, про що мріяла - танцюй

«Грошей на операції не було. Я прийшла в порожню батьківську хату і листок за листком спалила оті дві товсті медичні книжки. Я відмовилася боротися за життя. Не було грошей, не було сім’ї, не було жодної цілі. Розумом я усвідомлювала, що маю опиратися. Але відчуття порожнечі всередині, ніби прірва, поглинула усі життєві сили, усю волю. І я здалася. Мені навіть не довелося опускати руки. Це була проста констатація факту. Але хтось там нагорі вирішив, мабуть, що ще - не пора. Була біля мене одна людина, яку я й другом назвати не могла. Але, так як навкруги мене була порожнеча, то якось до мого розуму, до моєї свідомості дійшла його пропозиція: "Якщо тобі залишилося жити якийсь маленький час і ти для себе все вже вирішила, то чому б тобі не спробувати хоча б ось зараз почати робити те, і тільки те, що ти хочеш, те, про що мріяла колись?» Я спробувала згадати свої мрії і не змогла. Їх просто не було», - продовжує танцівниця.

Протягом трьох тижнів кожного вечора Майя записувала свої бажання, витягуючи їх з глибин пам'яті. Писала чисто механічно, щоб чимось зайняти час, заповнити порожнечу.

«Жодного вогника. Тільки іноді пекучі сльози. І раптом в один день я згадала, що завжди і усюди танцювала. Я згадала, як маленькою одягалася у «газові хустинки» і, наче індійська танцівниця, танцювала, танцювала годинами. О! Тоді я згадала той стан. Сльози лилися не градом - рікою. Це був жаль за всім тим, що я втратила і що ніколи більше не зможу повернути. Ніколи. Низка спогадів про танець накручувалась з пам'яті сама собою і я відчула, що найбільше за все жалкую, що так і не стала танцівницею, як Лайза Мінеллі», - каже спортсменка і маленька сльозинка зрадливо виблискує в кутиках каро-зелених очей. За вечір пошила чорне плаття, придбала туфлі на підборах та панчохи в сіточку. Так я стала «барною» танцівницею

Тоді за один вечір Майя пошила собі маленьке чорне плаття. Наступного дня придбала на ринку за безцінь туфлі на підборах: з відірваним ремінцем - сама ж ремінець і пришила, а потерті місця замазала чорним фломастером. Найдорожчим придбанням виявилися колготи в сітку. Гроші позичила.

Ще через день вона вже була у своєї подруги - власниці невеличкого бару. І, коли та почула, що Майя хотіла б танцювати в неї тричі на тиждень, з 9 годин вечора і до закриття, вона зустріла це з захватом і навіть запропонувала оплату. Утім, Майя хотіла тільки танцювати. «Одного разу я не змогла прийти на танці. Накрило черговою чорною хвилею, впала температура, впав тиск, я лежала пластом і навіть думок не було. І тут дзвінок по телефону і голос подруги витягнув мене з мороку: «Ти де? Ти захворіла?». «Ні, - кажу, - я сьогодні не прийду».

А сама собі подумки продовжила: «І завтра теж...і взагалі...досить!». Але подруга сказала, що негайно висилає таксі, бо приїхали люди й шукають «дівчину старшого віку, яка танцює в барі». Через хвилин 15 я була на місці. Вдягнула темні окуляри, щоб не було видно червоних від сліз очей. Бармен з якимось таємничим поглядом підморгнув мені і увімкнув музику. То був джаз. Без емоцій, без почуттів. Просто вільні звуки і цей особливий ритм, від якого тіло починає жити своїм власним життям.
Мене «зачепив» один чоловік, який на відміну від усіх сидів, майже відвернувшись, інколи тільки поглядуючи з-під руки, ніби ховав лице. Чомусь у мене виникло враження, що йому нудно. Але зазвучав «Вальс – бостон». Це була одна з улюблених пісень мого батька. Я танцювала для тата, для себе і лише потім, під кінець згадала про того, хто сидів і чи то нудився, чи то перебував у роздумах. Під час останніх звуків я просто торкнулася його рукою. Він прибрав руку і я побачила, що чоловік плаче. Сльози легенько стікали собі по обиччю. Він дивився на мене і не ховав сліз, а потім поцілував руку. А я сказала йому, що тепер все буде добре. І далі весь той вечір я танцювала тільки для них - для глядачів. Ми всі були разом - вони були зі мною і я була їм потрібна», - продовжує жінка. Щасливе продовження нещасливої історії

До слова, ця історія - зі щасливим закінченням, адже Майі вдалося вилікуватись. «Я сама дозволила своєму тілу себе вилікувати», - посміхається танцівниця і пригортає 6-річну онучку Аню. Дівчинка обіймає бабусю. Вона займається гімнастикою та мріє стати художницею. За день змальовує купу паперу.
«Колись і стрип-пластика і Pole Dance вийшли з барів та стриптиз клубів і зараз це цілий вид спорту. На жаль, спорт - не для всіх. Але ж танцювати хочеться. Краса, вона ж кличе. А танець - це здоров’я. Як би там не було, на той момент, поки танцівниця танцює – вона повністю здорова, бо рухається правильно і природньо. Як не крути, грація у танці має місце, навіть якщо стриптизерка поводить себе агресивно. Але тут є одне «але». Якщо у тебе запалення сідничного нерва, дідька з два ти продемонструєш грацію», - сміється танцівниця.
Як психолог Майя запевняє, що насправді PoleDance – родом з дитинства «Ви коли-небудь бачили, як діти лазять по деревах. Погано, коли внутрішню дитину дорослі заганяють в підвал. Час її випускати. Щоб люди не слухались зовнішніх вчителів. Тренерів багато. Але є один тренер, який завжди поряд – внутрішній тренер. Не можна обманути фізику. Ми рухаємось усюди, зокрема в повсякденному житті. Можна одягнутися у одяг від видатних брендів, взути туфлі на підборах, однак, краса залежить від того, наскільки людина вільно себе відчуває. Краса - це свобода, але не варто плутати свободу руху із розпустою. Оце називається жити власним життям. Хто буде проти цього? От ми й почали робити те, що подобається. Першочергово, ми робимо це для себе. І «автоматом», як побічний ефект, отримуємо молодість, здоров’я, регенерацію та фізичну форму.

«Я завжди намагалась слідкувати за собою. Але одна справа робити це, поки людина молода – без хвороб та діагнозів, й зовсім інша – коли жінка запустила своє тіло. І оцей момент, коли хочеться вийти й потанцювати, а страшно, свідчить про те, що в нашій культурі немає бажаючих творити щось нове. Ми всі чекаємо, що хтось зробить щось за нас. І тільки тоді, коли натовп піде вперед, ми підемо за ним. Вибачте, та це може відбутися за три дні до твоїх похорон. І ти прожив усе життя в очікуванні. Коли ж ти починаєш щось робити, або через діагнози, коли медицина безсила, або через те, що зустріли свою пристрасть, коли ми рухаємось природнім способом, (мається на увазі вільно ковзати по колу, відкривши груди і відпустивши себе повністю, у цей момент можуть з’явитися навіть сльози) тоді омолоджується тіло. В секунді може зникнути будь-який діагноз. Зцілення відбувається тоді, коли ти своїй внутрішній дитині дозволяєш «політати», - радить 53-річна танцівниця, якій завдяки танцю вдалось подолати важкі недуги.




Фото та текст Вікторії СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---