Луцькі комунальники виганяють сироту з його саморобної халабуди

17 Січня 2016 09:00

Сирота Тарас, наче мауглі по-луцьки, облаштував домівку з підручних матеріалів у заростях біля мосту на вулиці Ківерцівській в обласному центрі. До таких методів вдався хлопець, коли платити за комунальні послуги й оренду помешкання стало неможливо. Втім, його дії назвали незаконними й приїхали під вікна з важкою технікою.

Історія одинака не лишає байдужим, адже доля дала йому важкі випробування вже на третій рік життя. Тоді мати віддала хлопця у соціальний центр на Тернопільщині, нібито через хворобу серця у дитини. Дитячі будинки, інтернати – таким було дитинство у Тараса Врублевського. Досягнувши повноліття, юнак опинився на вулиці, адже на цьому етапі опіка державою завершилася.

Перше, чим зайнявся Тарас, – це пошуками своєї мами. Втім, зустріч була для юнака надто болісною – його не захотіли прийняти. І кращої долі хлопець почав шукати в іншому населеному пункті.

У Луцьку Тарас вже живе 4 роки. Спочатку він платив за оренду житла, що винаймав, втім, коли вартість комунальних послуг підвищилася в рази, то сума для нього стала непідйомною. І вже з весни минулого року він почав зводити свою халабуду з підручних матеріалів – у місці, де ніхто не живе й нікому на заважатиме.

Працює Тарас двірником при ЖКП № 11, має аж 5 ділянок, за якими доглядає. Обжився хлопець і хазяйством: підібрав з вулиці цуценя й 5 котиків, бо сам знає, як бути без даху над головою. Щоб не замерзнути у мінусову температуру, Тарас збудував піч. А приймати душ ходить до дружелюбних пенсіонерок із району, в якому прибирає. Добра бабуся Катерина пускає до себе хлопця, аби допомогти, чим зможе.

Втім, вчора, 15-го січня, комунальники й муніципали приїхали під вікна Тараса, поки він був на роботі, й вирішили знести імпровізований дім, мовляв, споруда зведена незаконно.

Очевидець лучанка Ліля розповідає, як все було: «Я досі подивована з того, що відбулося. Хлопець із Тернополя, був у дитбудинках, але як став повнолітнім, то нікому не став потрібним. Він знайшов свою маму, яка його покинула в 3 роки, а та сказала: «Пошел ты, ты мне не нужен». Так, він почав шукати кращого життя. Сьогодні працює двірником на 5 ділянках. Як говорять «бабки на районі», що такої чистоти ще ніколи не було. Як стала проблема з помешканням, то зробив собі біля мосту, де завжди хащі, халабудку. Так жив собі, взяв на «хазяйство» собачку, котиків.

Потім про нього показали по телебаченню, щоб відгукнулися добрі люди з допомогою. І після цього з його ж ЖЕКу приїхали на тракторі зносити помешкання Тараса. Я там бігала, галасувала, нам вдалося відстояти. Але ж ви знаєте, як у нас все робиться: спалять хату й скажуть, що так було. Обурює, що трактором хотіли зносити будівлю, незважаючи на те, що там тварини і їх могли почавити».

Хлопець розповідає, що до публікації у ЗМІ жив спокійно, нікому не заважав, як раптом, на нараді минулого тижня йому почало дорікати керівництво.

«Зробив халабуду з того, що люди повикидали. Всередині холодно, але краще, ніж на вулиці, хоч дощ не капає. А розпочалося все з минулого вівторка, коли на планерці на мене кричала майстер, називала мене принцом, говорила, що я із себе начальника вдаю, але я схилив голову і нічого не сказав. Тоді мені так погано стало, серце розболілося, не спав всю ніч, тиск дуже був високий, то мені жіночка з мого кварталу, де я прибираю, дала якісь краплі і таблетки.

А тут приїхав трактор, вони були готові знести мій дім, але я став біля входу і сказав, що не дам цього зробити. Що ж це за люди такі, там тварини були, вони хотіли все згребти на купу – гицелі якісь. Були ще там поліцейські, але ті тільки мовчали. Були ще муніципали, там один чоловік так себе зухвало та зверхньо щодо мене поводив, говорив дуже грубо, як «наворочений». Але так не можна зі мною говорити, він не має права, я на таке не заслуговую. Були ще небайдужі люди та журналісти, які мені допомагали. Мені казали, що незаконно я тут збудував халабуду, то я і відповів, що хай дають законно, якщо тут не дають жити», – розповідає про ситуацію Тарас.

Луцьк – місто не без небайдужих людей. Відгукнулися ті, хто прийняли Тараса до себе перезимувати, аби він на вулиці не помер.

До своєї власноруч зведеної домівки хлопець і досі приходить, аби нагодувати собаку та котів. Просить, аби хто може взяв його котиків, бо тепер за ними складно доглядати, а викидати їх знову на вулицю звідки і взяв – не насмілюється.

«Що буде зі мною далі – не знаю….», – із сумом каже Тарас.