Машина часу, або історія, якої можна торкнутися

Чи задумувалися ви коли-небудь про те, якими були давні люди? Чим займалися, про що думали, як розважались, у яких будинках жили? Було б цікаво дізнатися, правда? А допоможе цьому наука – археологія, яка здатна розповісти, ба більше – показати, якими ж були древні цивілізації. Це своєрідна машина часу, яка повертає у минуле! Далі – в ексклюзивному матеріалі спеціально для ІА Волинські Новини.

Пам’ятки археології в районі Хрінницького водосховища уже давно відомі широкому загалу - любителям старовини та науковцям. Неодноразово в різних місцях водосховища проводилися розвідкові роботи і невеликі дослідження. Пам’ятки різних епох, що розміщені вздовж берегів водосховища, інтенсивно руйнуються при обвалах, а на дні водойми назавжди захоронені найцінніші експонати…

ШКОЛА ЖИТТЯ

Керівник Волинської археологічної експедиції, яка прибула в село Хрінники для археологічних досліджень Антон Панікарський розповідає, що польові експедиційні роботи тут проводяться із 1993-го року і за цей час знайшли чимало цікавих експонатів, особливим став і 2015-ий рік.

«За стільки років археологічний потенціал цієї ділянки ще досі не вичерпаний. У нас попереду ще багато цікавого.

Допомагають нам і студенти, які приїздять сюди на практику, а їх уже було немало-небагато – 2 тисячі із рівненських, волинських та львівських ВНЗ. Зараз на експедиції працюють 30 студентів із СНУ імені Лесі Українки, близько 10 науковців із Києва, Луцька і Львова», - розповідає Антон Панікарський.

А також додає, що завдяки археологічним розкопкам, за сезон відкривають близько 200 метрів квадратних території та щоразу знаходять щось нове і цікаве.

Заступник керівника експедиції Віктор Баюк, доповнюючи колегу каже, що експедиція – це далеко не тільки школа польових і наукових робіт, а школа життя як воно є.

«Археологія – це наука, яка дозволяє доторкнутися до історії, внести у неї щось своє. Можливо, дехто розчарований, бо думав, що ми тут золото шматками викопуємо, але все-таки певні досягнення є в кожного студента. А коли ти береш в руки річ, яку до тебе ніхто 5 тисяч років не тримав – це захоплююче. Зараз в Україні проходить як мінімум 20 експедицій і ми увесь час зідзвонюємось, ділимось якимись новинами, радимось. Це дуже важливо.

Експедиція дуже гуртує студентів. Вони приїздять сюди поодинці, а вже додому повертаються командою. Наше завдання навчити їх науковій галузі з одного боку і показати як робиться те, про що вони слухали в стінах університету, а з іншого – згуртувати їх як колектив. Ми підказуємо, допомагаємо, навчаємо», - розповідає пан Віктор.З його слів, порівняно із Польщею чи Угорщиною фах археолога не надто популярний в Україні.

«Закордоном археолог займається лише професійною діяльністю, він не думає, де взяти дрова, що зварити їсти і таке подібне. Команда велика, тому кожен знає свою роботу. А археолог виключно своєю роботою займається. Та, не дивлячись ні на що, мені дуже пощастило, оскільки я маю можливість займатися улюбленою справою», - каже чоловік.

«ПРИВІТ» ІЗ МИНУЛОГО

Одна з найцікавіших знахідок експедиції - фігурка єгипетсько-елліністичного божества – Сарапіса. Він був одним із найпопулярніших божеств елліністичного світу. Окрім цієї фігурки, знаходили й знаряддя для риболовлі, гарпун, захват для риби.Молодший науковий працівник Національної академії наук України Олександр Малашевський розповідає, що унікальна, з археологічної точки зору, ситуація, яка спостерігається в Україні, зумовлена безперервною населеністю. Тобто дуже часто археологи знаходять матеріали як камʼяної доби, пізнього середньовіччя, так і сучасності.«Ось фрагмент рогового гребеня. Він був тришаровий із бронзовою заковеркою, яка скріплювала штифти. По такому фрагменту, маючи цілі серії подібних речей, ми можемо реконструювати його повну форму, що уможливлює визначення дати. Такі гребені із високою спинкою характерні для IV століття нашої ери», - розповідає пан Олександр.Та додає, що в цьому полягає його цінність як датуючого матеріалу, тобто гребінь саме четвертого століття, а не другого чи третього.

Археолог зі Львова Ярослав Погоральський працює на Волині з 2002 року. Він упевнений, що археологія дозволяє переміщатися у часі.

«У нас так: зараз ви тримаєте об’єкт 5 століття, а через годину знайшли об’єкт 7 століття. Ви стали свідком динаміки давньої культури буквально за годину.

Цікавими є і житла, які належали безпосереднім предкам українського народу – племенам, які у візантійських джерелах називалися склавіни – змінена назва словʼян. Це перші зафіксовані словʼянські племена, які ми можемо прослідкувати. Цього сезону ми тут відкопали цікавий об’єкт, який добре зберігся, за винятком печі – помешкання древніх волинян. Будуючи свої житла, словʼяни викопували в ґрунті яму – так званий котлован завглибшки з 60 сантиметрів. Там формували долівку – утрамбовували землю та мазали її глиною. Стіни формували із деревʼяних стовпів, між якими кріпили горизонтальні балки, і накривали зверху дахом.

Тодішні помешкання будували невеликими десь 2,50 на 2,90 метра. Причому в таких поселеннях могло жити людей з 10. Такі знахідки дуже важливі для формування уявлень про український етногенез. Дуже багато елементів, які ми бачимо в цьому житлі - це споруди 19 століття. Зокрема, прямокутна форма житла, піч знаходиться в кутку, обернена устям (тобто передньою частиною) до входу, аби було зручніше користуватися нею. Тобто лінія українського народу тягнеться звідси.Ми бачимо, що ями систематично повторюються, тому висловлюємо припущення, що були і великі довгі будівлі, які характерні для населення північної Європи, зокрема, Скандинавії. Відкопали ми й тип будівлі, який вказує на населення, яке проживало тут у пізньоримський час. Окрім рухомих матеріалів, зокрема прясла і кераміки, житла також підтверджують германську приналежність цього населення. Загалом це був великий дім 3-4 століття, у якому проживали і люди, і худоба. На цій території проживали готи, герули, вандали», - говорить Ярослав Володимирович.Також він розповідає, що в багатьох народів є таке поняття як будівельна жертва. Тобто на початку будівництва будь-якого житла проводять певні обряди для того, аби у домі був достаток. Зокрема, в кожній із цих стовпових ямок знайшли невеличкий фрагмент печі, кілька шматків кераміки, кремінь, кістки.«У ході розкопок була виявлена непересічна знахідка, яка повʼязана із давніми віруваннями - святилище із ямою з людськими кістками. Також знайшли козячі кістки, пропалену глину. Можна зробити висновок, що тут відбувалося жертвоприношення. До речі, це єдине готське святилище у південно-східній Європі.

Стосовно цікавих знахідок із цього житла, то тут знайдена фібула (металева застібка, яка одночасно виконувала роль прикраси), яка працює по принципу булавки. Цінність цієї знахідки у тому, що фібули змінювалися разом із модою достатньо швидко і вони маркують окремі відрізки часу.

Приміром, ось ця знахідка. Міряючи ширину спинки застібки, ми можемо дізнатися практично точну дату.Як? А ось – таких речей колись було багато, і всі вони були знайдені в комплексі з монетами. Власне цими монетами і датуються знайдені фібули. Ця ж застібка датується від другої третини третього століття до останньої чверті третього століття», - додає Антон Панікарський.

ВОЛИНСЬКІ ПЕЧІ: ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДНІ

Науковці розповідають, що печі, знайдені під час волинської експедиції цього року, мають цікаву конструкцію, типову саме для західної Волині. Вважається, що такі печі, які складались із глиняних вальків – фрагментів випаленої глини із згладженою поверхнею, виникають саме на Волині.

Археолог із міста Дубно Віталій Ткач каже, що Волинь – особливий регіон.«Такі печі поширювались аж до Румунії, Чехії, Німеччини. Тобто можна зробити висновок, що волинські племена поширювались Європою. І там, де знаходять такі печі, означає, що волинські хлопці рухалися в тому чи іншому напрямку та передавали свій досвід іншим племенам.

Ось ми знайшли глиняне пряслице ранньозалізного періоду і фрагмент посудини, який називають археологічно цілим, тому що він зберігся від вінчика до денця. І коли ми будемо його малювати, також коли реставратор буде реставрувати – отримаємо цілу посудину, відновлену», - говорить фахівець.Також спеціалісти розповідають, що велике значення для археології як науки має палеоботаніка.

Палеоботаніка дає змогу вивчати давні ботанічні рештки, тобто це ті речі, які не можна зафіксувати, працюючи лопатою. Це дуже дрібні рештки, що повʼязані із господарською діяльністю. До них входять перегорілі вуглинки від шматків дерева. До речі, науковці стверджують, що якщо трапляються більші рештки, то можна визначити навіть вік дерева. Рибна луска, дрібні кістки - це все разом складають і роблять висновки щодо умов життя давніх людей, їх раціону та побуту. Ці всі дані дають можливість повніше сформувати картину про тодішні часи.

ПРОБЛЕМИ СЬОГОДЕННОЇ АРХЕОЛОГІЇ

Фахівці розповідають, що археологія увесь час зіштовхується із різними проблемами. Одна з них – повне ігнорування законів України забудовниками.

«Закон каже, що перш ніж зводити новобудову, необхідно запросити археологів задля дослідження місцевості. Але зараз цього ніхто, практично, не робить. Авжеж, простіше збудувати будинок, а потім заплатити штраф.

Проте такі дії мають незворотні наслідки - втрачаються цілі пласти нашої історії, культури через амбітні плани та жагу до наживи багатіїв. І таких негараздів чимало в обласному центрі Волині», - розповідає учасник експедиції, археолог історико-культурного заповідника «Старий Луцьк» Віктор Баюк.

Ще одним каменем спотикання є чорна археологія – досить поширене явище.

«Чорні археологи – термін не зовсім коректний, доцільніше казати скарбошукачі. Колекціонери, скарбошукачі ходять по полям, грабують памʼятки. Що означає грабують -
вони виймають речі, їм нецікаво, що ця річ собою являла. Їх цікавить метал, цілий посуд, вони гадають, що можуть десь це все продати. Скажімо, є замовник, дуже часто ці замовники – поважні люди у нас в державі.

Ми в цьому плані мало що зрушили, бо все ж попит на такі речі є. Але по суті із скарбошукачами було б можливо співпрацювати, бо їм важливо знайти цю річ, тобто у них є певний азарт. А нам важливе місце, де ця річ знайдена, у якому стані, як вона лежала тощо. Адже усе це відкриває перед нами минуле.

Власне, я за те, аби порозумітися, а все це можна легалізувати та оформити в законодавчому полі. Втім, тут складається парадоксальна ситуація: ті, хто займається скарбошукацтвом, мають на меті продати щось замовникам, які, як правило, є високопосадовцями. Тому боротися із системою поки неможливо», - наголошує Антон Панікарський.

Та наводить приклад, що якби золота пектораль – окраса нашої української археології, потрапила до рук приватних колекціонерів, ми б ніколи про неї не дізналися.

Підготував Вадим Панафідін.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---