Луцький фотограф про фешн-зйомки, фобії і манії як джерела творчості

Луцьк зараз живе у передчутті весни. Оманливе лютневе сонце розігріває романтичний настрій, а прохолода вітру по-зрадницьки тут-таки нагадує про календарні реалії.

Отакий мікс відчуттів передує приходу правдивої весни, та не заважає насолоджуватися скороминучим теплом грайливого лютого, мружитися від яскравого сонячного світла, милуватися синьо-сірим небом і дівочими посмішками.

Зустріч та розмова з луцьким фотографом Олександром Паньковцем сталася саме в один з таких зимово-весняних днів, і ми піддалися цьому настрою. Розмова точилася навколо фотографії у жанрі «ню», особливостей зйомок для глянцевих журналів, несподіваних джерел натхнення і вершин майстерності – тих, яких фотограф визначає для себе сам.



Але спершу коротко про Олександра – професіонала, майстра провокації, знавця усіх векторів людського тіла. Родом з Рівного, живе і працює у Луцьку. Отримав художню освіту. Як професійний фотограф заявив про себе у 2012 році, і відразу став переможцем національної фото-премії України «Фотограф року» у жанрі «ню» категорії «Професіонал» 2012, 2013, 2014 років. Автор серій Body_Vektor, Elements of Emptiness, Harvest Festival,які, до речі, презентувались у Галереї мистецтв НСХУ у Луцьку.



Інші проекти більш відомі за межами України – Palm Beach, What After Weston?, Snow Queen’s Song, The Shadows of Last Summer.Його арт-проект був серед тих, які представляли волинських митців на ІІІ Конгресі культури Східного партнерства «Місія культури в часи криз» в Львові у вересні минулого року.

Як давно займаєшся фотографією? Де черпав необхідну для професійного зростання інформацію? У кого вчився? Що сприяло і що заважало?

Фотографією займався практично все своє свідоме життя, десь з шкільних років. Камера завжди була під рукою, в ті часи фотографія для мене була як хобі. Навіть не задумувався над тим, щоб комусь показувати те, що знімав. Технічну сторону вивчав по книгах, також у старших колег, так би мовити. Решту додала художня школа. Нічого не сприяло і нічого не заважало. Коли людині щось цікаво, вона це робить. Все просто, розумієш?

Деякий час ти працював у Москві – так званий «гламурний період». Чим довелося займатися? Чи став цей досвід корисним? І навпаки – від чого відвернуло?

Будь-який досвід корисний. Це була робота по редакції зображень і цифрова ретуш, також підготовка до друку. Деколи знімав замість фотографів, які з якихось причин не з’являлися на зйомки. Було цікаво вивчити технічну сторону студійної зйомки.

Практично все знімалося на плівку, процес помилок не пробачав. Треба було знати дуже багато як для самої зйомки, так і для пост-процесу. Взагалі, навіть на той час рівень фото для журналів був космічним, якщо порівняти з сучасними провінційними глянцями. Треба було реально працювати, а не створювати дешеву ілюзію роботи – з цигаркою і чашкою кави. А справжня робота завжди малоприваблива, тому у великих містах фотограф – це лише фотограф. Людина, що заробляє гроші. Романтики мало.

Інша справа, коли якийсь любитель гламуру виривається з маленького міста і пробує в столиці побудувати свій світ респекту, тусні, мартіні і повій. Такі фотографи існують, і їх дуже багато. Люди, які хочуть грати за своїми правилами. Це одна з причин, чому українська фешн фотографія знаходиться на рівні плінтуса і від неї совком смердить за кілометр.

Взагалі, фешн мало відноситься до мистецтва. Це фотографії, що рекламують одяг, роблять його привабливим для потенційного споживача. Тому в мене поступово пропав інтерес до такого виду фотографії. Можна все життя знімати фешн, користуючись давно відомими шаблонами і бути фінансово успішним. Це легко. І не цікаво.

Фотограф-чоловік, що займається фотографією оголеного жіночого тіла – це вкладається у загальні уявлення про природні інтереси та вічні джерела натхнення для мистця. Чи цікавить тебе чоловіча оголена натура? Чи цікавить тебе тема «універсального кохання», тобто кохання не лише у класичній парі «Адам + Єва», а і в парі «Єва 1 + Єва 2» та інші мікси?

Тут треба чітко визначити, чого ти хочеш. Чи ти фотографуєш, чи тебе мікси цікавлять. Мене людське тіло цікавить як форма, об’єкт, навколо якого будується зображення. А ще це завжди буде викликати інтерес у глядача, бо тіло завжди живіше, ніж, наприклад, пейзаж чи натюрморт.

Тема універсального кохання? Якщо побачу двох Єв, які викличуть у мене цікавість як об’єкт для побудови якогось вдалого зображення, і це не буде дисонувати з моїм баченням світу, то так, звісно. Взагалі, це складно. Від мистецтва до лайна один міліметр. Це і є основна задача фотографа –відчувати ці міліметри. А ще краще маніпулювати ними в свою користь.

Дуже цікаво дізнатися про особливості роботи з моделями, які працюють у жанрі «ню». Адже оголити потрібно не стільки тіло, скільки душу. Співпрацюєш з луцькими моделями? Що допомагає дівчині «розкритися» у потрібний момент?

Жодних особливостей немає. Це звичайна зйомка, фотографу треба зосередитись на завданні, яке він перед собою ставить. Модель має відчути і вловити хвилю.

Про оголення душі – це така байка з двадцятого століття, коли фото було емоційним. Тоді всілякі словоблуди від фотографії і видумали оголення душі. Для красного слівця. Таке собі прикрашання реальності. Якщо люди чимось довго і часто займаються, в них все виходить на рівні рефлексів. Ці рефлекси створюють таку потужну енергетику, про яку оголена душа навіть і мріяти не може. І коли модель доходить до того, що працює на рівні рефлексу, її тіло перетворюється на згусток сексуальності. Байдуже, в що вона вдягнена, це вже на рівні тонких матерій. Така жінка керує своїм теперішнім моментом. Вона – маніпулятор. Як чоловіками із свого оточення, так і жінками, що навколо неї.

Так, співпрацюю і з луцькими моделями. З обмеженим колом. Вони розуміють, що я хочу від фотографії. Можливо, що не все сприймають, але розуміють, що я роблю, і це є моє бачення.



Жанр «ню» є, безсумнівно, провокативним жанром мистецтва. Маючи вже певний досвід перемог у всеукраїнському конкурсі «Фотограф року» у категорії «Професіонал», як далеко ти готовий йти у своїх подальших провокаціях?

Ну, що ти до того «Фотографа року» причепилася? (сміється). Просто була потреба кудись свої фото прилаштувати, отримати об’єктивну оцінку від людей, що є професіоналами найвищого рівня. От я і скористався шансом. Для цього конкурси і існують. Хоча я вважаю, що максимальний ефект від робіт може дати тільки персональна виставка із чітко відпрацьованою концепцією.

Можливо, для Луцька мої роботи видаються провокативними. Насправді, вони досить помірковані, і там є межа. Поки що так. Як далеко готовий зайти? Настільки далеко, наскільки буде потреба. Але межі існують.

Український мистецтвознавець, куратор Олександр Соловйов у своєму інтерв’ю Фокусу висловив досить натуралістичну думку про те, що із обра́з, фобій і маній художника народжується мистецтво. Ось таке трактування психологічного підґрунтя творчості мистця. Які обра́зи, страхи та невтамовані бажання керують твоїми творчими пошуками?

Продовжуючи логічний ряд, можна сказати, що з образ, фобій і маній бухгалтера народжується бухгалтерія, а з образ, фобій і маній стоматолога народжується стоматологія. Журналістика теж, до речі, народжується з образ, маній і фобій журналіста (знову сміється).

Психів серед менеджерів середнього рівня не менше як серед пенсіонерів, міліціонерів і вчителів. В чому художники інші? Вони що – з Марсу прилетіли чи їдять щось не те? Мистецтво – це не фобія і не манія. Мистецтво – це вершина, найвищий рівень майстерності у тому, чим людина займається.

Важко не погодитися з галеристом та куратором Євгеном Карасем, який проаналізував ситуацію з сприйняттям сучасного українського мистецтва: «Українське мистецтво рухається вперед, а суспільство досі живе в соцреалізмі. Вони майже не перетинаються». Чи є думка «совкового» глядача, який, на жаль, складає досить значну частину аудиторії і тут, в Луцьку, стримуючим фактором для твоєї творчості? Як ти знаходиш свого глядача?

За весь час, що я займаюся фото, мені навіть у голову не приходило реалізовувати себе на рівні Луцька. І глядача я не шукаю. Є люди, що роблять свій арт заради процесу, це їхній кайф. На рахунок свого глядача. Я зробив картинку, виклався по максимуму, що був доступний мені в момент роботи. Все. Далі глядач сам вирішує, дивитися на це чи ні, ходити на виставки до мене чи ні. Розумієш, є така річ, що треба хоча б щось робити не за гроші, а просто так. Для себе. Тоді з'являється шанс вижити і не здуріти.

У формуванні сучасного українського мистецтва взагалі та фотографії зокрема зростає роль галерей, виставкового простору для презентації нових ідей та робіт. Які луцькі галереї є для тебе комфортними як для фотографа? Які українські галереї є визначальними та престижними для фотографа-професіонала? Чи є у тебе свій список виставкових зал найбільш привабливих особисто для тебе?

Скільки в Луцьку повноцінних галерей? (посміхається). Вони і є комфортні. В першу чергу, через те, що є галереями, а не штучними проектами під чиїсь амбіції. Галерея – це ж так само як і художник, який або працює, або невизнаний геній. Багато українських галерей наразі пробують виставляти фото.

Всі відомі вважаються престижними – все, що крутиться в медійному просторі. Дуже шкода, що більшість з них комерційні. По суті, чистими галереями не являються, тому що беруть з авторів гроші за можливість експозиції. Не існує жодної етики – бабло перемагає зло. Але є і виключення. В Україні мене приваблює «Дзиґа» як виставковий простір. Львів взагалі в останній час рвонув серйозно вперед.

У Києві крутяться гроші, за рахунок цього і тримається рівень. Бюджети дозволяють. Сказати, що мені Київ сниться як місце творчої реалізації, не можу. Ініціативи проявляти не бачу ніякого сенсу, тому що в найближчі роки жодних покращень не прогнозується. Цікавить Європа.

Неодноразово доводилося чути з уст митців таку традиційну думку про те, що творчість – це все їхнє життя, важка праця від ранку до ночі, єдине, що поглинає більшу частину часу. У яких пропорціях у тебе збалансовано життя та творчість?

Я стараюсь відокремити мистецтво від життя. Це такий експеримент. Мистецтво окремо, життя окремо. Якщо я чимось займаюсь в кайф, для чого робити це своїм життям? Тим більше, що мистецтв є багато, все хочеться спробувати, не тільки фотографію. Мені фото йде легко, ідей на роки вперед, технічних проблем не бачу, аби тільки встигнути реалізувати. Стараюсь не

прив’язувати себе до мистецтва. Якщо обставини зміняться, спокійно займуся чимось іншим, що буде відповідати моїм можливостям і бажанням на той момент.

З одного боку, справжній митець повинен бути голодним, з іншого боку – матеріали, обладнання потребують чималих грошових вкладень. Адже визнання сьогодні також повинно супроводжуватися матеріальним достатком. Яким, на твою думку, має бути «баланс голоду та ситості»

сучасного митця для оптимального самовираження?

Відчуття легкого голоду корисне в будь-якому випадку, і не тільки у мистецтві. Це тримає в формі і не дає деградувати. Ще можна відкинути весь непотріб, що нав’язує суспільне існування. Тоді звільняється велика частина ресурсів, в тому числі матеріальних. Наприклад, можна сходити в ресторан і поїсти якоїсь їжі сумнівної якості на дві тисячі гривень, а можна роздрукувати якісні фото. Головне – баланс правильний витримувати, щоб не здичавіти біля мистецтва. А ще навчитися розрізняти речі, які генерують життя, а які крадуть останні сили. Будь-яке мистецтво як вершина розвитку майстерності в тому чи іншому виді людської діяльності є однозначно потужним генератором життєвих сил. Тому пріоритети– чим в житті зайнятися – тут зрозумілі.

Дякую за цікаву розмову.

Марія ПИЛИПЧУК

Фото зустрічі Лідії КОЖЕВНІКОВОЇ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---