Новий президент Польщі Анджей Дуда, інавгурація якого щойно відбулася, виступив зі справді амбітною політичною ініціативою – створити конфедерацію держав від моря Балтійського до моря Чорного. Ключову роль у цій конфедерації мають відігравати Польща й Україна. Ідея загалом не нова. Свого часу її виношував Юзеф Пілсудський. Озвучували її й сучасні польські праві. Були прихильники цієї ідеї й в Україні.

Насправді, ця ідея має глибокі історичні корені. А її реалізація (чи точніше – форма її реалізації) значною мірою визначала та й визначає геополітичну конфігурацію Європи.

Історію Балто-Чорноморського регіону ми сприймали та продовжуємо сприймати з позиції «чужого бачення». Це може бути позиція євроцентризму, коли цей величезний територіальний простір трактується як «неповноцінна Європа»: мовляв, основні європейські події відбувалися на Заході, тут творилася висока культура, а в Центрально-Східній Європі був лише відгомін.

Однак у нас має поширення інша візія Балто-Чорноморського регіону. Її можна назвати російськоцентричною. Вона розглядає цей регіон як російську сферу впливу, починаючи ще з давньоруських часів. При такому баченні Україна — це пізнє утворення XIV-XVІ ст. (а то й історичне непорозуміння, породжене чи то австрійською, чи німецькою інтригою). При такому підході Україна — лише околиця великого «російського світу» («русского міра»). На жаль, саме таке бачення у відвертій чи прихованій формі в нас переважає.

Ми так і не спромоглися виробити своє бачення розвитку Балто-Чорноморського регіону, свого місця в ньому та й загалом у світових процесах.

Загалом Балто-Чорноморський регіон — значний терен, який, з одного боку, «впирається» в «справжню Європу», що колись входила до складу Священної Римської імперії й намагалася перебрати культурні надбання античного Риму, а, з другого боку, «закриває» Європу від «нецивілізованого Сходу». Знаходиться цей регіон між двома «внутрішніми» морями — Балтійським та Чорним, на берегах яких творилися потужні цивілізаційні осередки.

Історію цього регіону послідовно визначали держави імперського типу, які приходили на зміну одна одній. Це — Русь (Україна), Польща (Річ Посполита) й Російська імперія, яка пізніше трансформувалась у Радянський Союз. Тому є сенс говорити, що доля Балто-Чорноморського регіону залежала від взаємодії трьох народів, які були гегемонами в цих державах.

Вперше «політичне окультурення» Балто-Чорноморського простору здійснили українці, точніше їхні предки, створивши державу Русь із центром у Києві. На основі доступних нам джерел можемо зробити наступні висновки щодо цього утворення.

По-перше, геополітичною віссю Русі був шлях «із варяг у греки», який поєднував Скандинавію з Візантією. На цьому шляху знаходилися два основні центри Русі — Київ та Новгород.

По-друге, Русь, охоплюючи Балто-Чорноморський регіон, була поліетнічною державою. До її складу входили слов’янські, литовські й фінські племена.

По-третє, незважаючи на поліетнічність Руської держави, домінуючим етносом була «Русь», представники якої проживали на півдні, в межах нинішньої української етнічної території.

Вважається, що Русь як державний організм проіснувала до середини ХІІІ століття, коли була завойована монголо-татарами (сам цей термін не зовсім коректний, але оскільки він ввійшов у літературу і набув певного значення, то будемо його використовувати). Насправді, говорити, що монголо-татарська навала стала кінцем Русі — неправильно. Конгломерат руських князівств, які й політично, і культурно були пов’язані між собою, продовжував зберігатися. Завойовані переважно були руські північно-східні князівства, на теренах яких формувалася російська народність. Правда, монголо-татари в 1240 році взяли Київ, під їхнім контролем деякий час знаходилися землі Чернігівщини, Київщини, Поділля. Але після битви на Синіх Водах (1362) етнічні українські землі були звільнені від монголо-татар. З того часу починається занепад руської столиці. Однак значна частина українських етнічних територій продовжувала лишатися самостійною, вступаючи в певні домовленості із Золотою Ордою. Те саме стосувалося Новгорода та білоруських земель.

Агонія руської цивілізації тривала ще близько ста років. На її уламках виникла держава, яка в літературі іменується Галицько-Волинське князівством. Її правителі намагалися контролювати Балто-Чорноморський простір. Межі цієї держави поширювалися не лише на Волинь та Галичину. На півдні її територія охоплювала Буковину й нинішню Молдову, доходячи до Чорного моря. На півночі простягалася до Підляшшя, а галицько-волинські князі намагалися поширити свої терени на білоруські й литовські землі. Але в середині ХIV століття Галицько-Волинське князівство припинило своє існування під натиском Польського королівства, яке хотіло контролювати Балто-Чорноморський простір і, в певному сенсі, стало альтернативою цій державі. Падіння Галицько-Волинського князівства стало завершенням існування руської цивілізації, створеної переважно русинами-українцями.

Падіння Русі, руської цивілізації було й падінням русько-українського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Він для імперських держав, за словами Івана Франка, став «тяглом у поїздах їх бистроїздних» (поема «Мойсей»). Передусім це стосується Польщі та Росії, котрі з часом почали контролювати Балто-Чорноморський регіон. Саме в цьому контексті варто осмислювати взаємодію українського етносу з поляками та росіянами.

Що відбулося в середині ХІV століття? Прямий спадкоємець Русі, Галицько-Волинське князівство, було розділене двома державами — Королівством польським та Великим князівством Литовським. У той же час польський король Казимир Великий відмовився від слов’янських земель на Заході (Сілезії, Лужиці) і зосередився на завоюванні східних, руських земель (показово, що завойовані поляками землі Галичини іменувалися Руським воєводством).

Завоювавши Галичину, Польське королівство ставало Балто-Чорноморською державою, через яку Дністром та Віслою здійснювалася торгівля між Балтикою та Причорномор’ям. Поряд з Польщею, з’являється ще один претендент, який бажав контролювати Балто-Чорноморський простір, — Велике князівство Литовське. Однак між цими державами уже в 1385 р. була укладена Кревська династична унія, а в 1569 р. — Люблінська державна унія. У результаті останньої була створена федеративна держава (Річ Посполита) з автономними частинами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським. При цьому основні українські території ввійшли до складу Корони Польської.

Річ Посполита проіснувала до кінця ХVIII століття. Домінуючим у цій державі був польський елемент, який підпорядкував собі інші етнічні елементи, в тому числі русько-український. Український етнос, втрачаючи еліту, яка ополячувалась, ніби став «обезголовленим».

Наслідком «обезголовлення» українського етносу стала Хмельниччина, в результаті якої на місці старої еліти з’явилася нова козацька еліта, сформована як з простолюддя (козаків та покозачених селян і міщан), так частково з шляхетських елементів, що не встигли полонізуватися.

Хмельниччина мала ще один наслідок — вона започаткувала виведення українського етносу зі сфери впливу Речі Посполитої та прилучення до Московії. Остання формувалася не тільки як наступниця Русі, але і як спадкоємниця Золотої Орди. Експансія Московії з кінця XV — у XVI ст. здійснювалася не стільки в західному, скільки в східному напрямку.

Московія, яка з часом почала іменуватися Росією, могла б перетворитися в азіатську державу. ...Якби не Хмельниччина.

Остання поклала початок інкорпорації українських земель до складу Московської держави. У другій половині XVII століття Лівобережжя України, а також Київ опинилися в складі Московії. Таким чином, почалося витіснення Речі Посполитої з Балто-Чорноморського простору. Однак Україна для Московії стала не лише територіальним, людським та економічним ресурсом. Вона перетворилася у важливий чинник слов’янізації й «русифікації» Московії.

Остаточна переорієнтація Московії на Захід відбулася за часів Петра І. Сталося ж знову це не без впливу українців. Велику роль тут відіграв гетьман Іван Мазепа, який посприяв утвердженню цього царя на престолі, тривалий час належав до його найближчих соратників та дорадників. Як відомо, Мазепа отримав вишкіл при дворі польського короля Яна-Казимира, був людиною європейської культури. Чи не він підказав Петру І зосередитись на завоюванні Балто-Чорноморського простору, який займала Річ Посполита?

XVIII ст. — це час становлення Росії як Балто-Чорноморської держави. Їй вдається забрати балтійські землі у Швеції, утвердитися в Північному Причорномор’ї, розгромивши при цьому Запорізьку Січ і підпорядкувавши Кримське ханство. Врешті, Росія сприяє розбору земель Речі Посполитої, забравши собі їх левову частку — Білорусь, Литву, Правобережну Україну, Великопольщу.

На початку ХІХ ст. Росія — «класична» Балто-Чорноморська держава, яка паралельно з цим здійснює експансію в східному напрямку, колонізуючи території Сибіру, Казахстану, Середньої Азії та Закавказзя. Русини-українці та поляки, які в попередні часи панували на Балто-Чорноморському просторі, в основній своїй масі опинилися в складі Російської імперії. Якщо польська еліта намагалася чинити цьому опір, сподіваючись на відновлення своєї держави «від моря до моря», то недоформована українська козацька еліта, не чинячи особливої протидії, пішла на службу до Російської імперії, в черговий раз «обезголовивши» український етнос.

Революції 1917 року (Лютнева і Жовтнева) поклали край існуванню Російської імперії, створеної за часів Петра І. І якщо в Російській імперії, де провідну роль відігравав Балто-Чорноморський простір, домінувала прозахідна тенденція, то революції 1917 року і громадянська війна призвели до перемоги консерваторів, «Московської Русі» (правда, під гаслами «прогресивної» комуністичної ідеології). Показово, що в більшовицькій Росії відбулося перенесення столиці — із західного Петрограда (колишнього Петербургу) до східної Москви.

У 1918-1920 роках Росія могла би втратити контроль над Балто-Чорноморським регіоном і перетворитися в переважно азійську державу. Від неї відійшла Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Білорусь, Україна, Закавказзя. Однак молоді держави, що виникли на теренах цього простору не знайшли ефективних механізмів взаємодії між собою. Більше того, між ними виникли військові конфлікти, війни за суміжні території.

Друга світова війна помітно змінила геополітичну ситуацію в Європі на користь Росії (Радянського Союзу). Завдячуючи цій війні росіянам вдалося не лише повернути своє панування в Балто-Чорноморському регіоні, а й взяти під свій контроль центральноєвропейські країни.

Перебудова, розпад Радянського Союзу ніби повернули ситуацію до 1918-1920 років. Росія втратила й Центральну Європу, і більшу частину Балто-Чорноморського регіону. На теренах останнього з’явилися нові геополітичні гравці — країни Прибалтики, Білорусь, Україна, Грузія. І знову ці держави й Польща не знайшли механізмів ефективної взаємодії. Хоча треба віддати належне польській політичній еліті, вона позитивно (навіть з ентузіазмом) поставилася до відродженої України. Звісно, в цьому був певний прагматичний підхід, адже поляки вважали (і не безпідставно), що суверенна Україна може стати для них заборолом проти російської експансії.

Однак на сьогоднішній день «маятник хитнувся в інший бік» — маємо ніби повторення ситуації 1920-1921 років, коли Росія намагається відновити свій контроль над Балто-Чорноморським регіоном. Останній не втратив для неї геополітичної привабливості. Для Росії це важливий транспортний коридор, «вихід у Європу». Контроль над цим регіоном, з одного боку, робить Росію «причетною до Європи», з іншого — дає їй віднайти «близький по духу», слов’янський етнічний «матеріал», який допомагає протистояти «демографічній експансії» Азії та зберігати своє слов’янське обличчя.

Спробуємо окреслити кількома штрихами те, що маємо на сьогоднішній день у цьому регіоні, і яке місце тут України. Польща й країни Прибалтики вступили в НАТО і Євросоюз.

Своєю чергою, Росія спробувала відновити експансію в західному напрямку, націлившись на Балто-Чорноморський простір. Результатом цієї експансії стало загарбання Криму, проект «Новоросія», що мав на меті створення підконтрольної Росії території від Слобожанщини й Донбасу до Придністров’я. І хоча цей проект загалом зазнав невдачі, він, при сприятливих для Росії обставинах, може бути актуалізований.

Окрім того, Росія все ще сподівається, що їй вдасться привести проросійські сили до влади в Україні й тим самим повернути її в сферу свого впливу. На жаль, подібна перспектива, навіть в умовах реальної війни між Росією та Україною, видається достатньо реальною. Принаймні для цього існує низка причин.

По-перше, в Україні зростає недовіра до нинішньої влади. Це може призвести до зростання сили «опозиції», яка буде проросійською. Подібні варіанти вже реалізовувалися Росією на пострадянському просторі, зокрема в Грузії. По-друге, українська економіка все ще залежить від Росії. Звідси можливості останньої впливати не лише на економічне життя, а й на політичні реалії. По-третє, за останні роки Україна фактично здала свій інформаційний простір північному сусіду. У культурному плані українці (принаймні їхня більшість) і далі лишаються в полі російської культури. І, по-четверте, Україна в роки свого незалежного існування так і не спромоглася виростити свідому політичну й культурну еліту, яка могла б конкурувати з росіянами. Ту еліту, яку маємо (в основній своїй масі), радше, можемо назвати малоросійською, а не українською.

Правда, є чинники, які стримували й стримують експансію росіян. По-перше, за останні двадцять років у нас виросло нове покоління, яке не знало радянської дійсності і для якого незалежність держави все таки є цінністю. Саме ці люди, які є чи не найбільш активними, дали відсіч російській воєнній експансії на сході України. По-друге, все-таки в Україні (принаймні поки що) переважають настрої євроінтеграції, а не настрої інтеграції з Росією. По-третє, незважаючи на залежність нашої економіки від Росії, вона все-таки має сильний європейський вектор. Це й дає можливість Україні балансувати між Росією та Європою. По-четверте, в Україні зберігаються потужні політичні, громадські, релігійні, інформаційні та культурні структури, які зорієнтовані не на Росію, а на Захід.

Якою буде наша подальша доля, чи станемо ми сегментом Балто-Чорноморського простору, контрольованого Росією, чи все-таки зможемо вийти з-під її впливу, створивши «новий» Балто-Чорноморський простір із Польщею та іншими країнами Євросоюзу, покаже час. Однак те, що теперішній президент Польщі озвучив ідею Міжмор’я, вселяє надію, що цей «новий» Балто-Чорноморський простір може стати реальністю. Була б політична воля як зі сторони західної, так і зі сторони української.

Петро Кралюк